"Існує необхідність висловити думки від імені тих, хто цього не може зробити самостійно". Розповідь про поета, який приєднався до Збройних Сил України.

На передовій України сьогодні служать люди, які раніше працювали в різних сферах: менеджменті, продажах, IT та творчості. Один з військових, Артрур Дронь, продовжує творити вірші навіть у умовах війни. Він захищає нашу країну в лавах Збройних Сил України вже протягом трьох років. У своєму інтерв'ю для РБК-Україна він поділився своїм бойовим досвідом, розповів про поранення, своє ставлення до мобілізації та російської мови, а також про роль літератури під час війни.

Перед початком масштабного вторгнення Артур Дронь був співробітником "Видавництва Старого Лева" і захоплювався поезією. 2 березня 2022 року він був призваний до війська та розпочав службу в 125 бригаді на позиції стрільця. Військові виконували завдання на Запорізькому фронті. Під час одного з боїв Артур отримав поранення і зараз проходить процес реабілітації у Львові.

У бесіді з РБК-Україна він поділився спогадами про своє перше поранення, а також про поетичні переживання на передовій. Він обговорив значення літератури у висвітленні української війни на міжнародній арені, ставлення військових до потенційних мирних переговорів, а також питання мобілізації і демобілізації солдатів.

- Чи це перше твоє поранення?

Це перше серйозне травмування, і, сподіваюся, що воно останнє. Раніше я отримував лише контузії, як і багато інших, а також страждав від обмороження ніг.

Поранення виявилося доволі складним, на стабілізаційному пункті я одразу не розумів його серйозності. Дізнався, що поранило зі спини: і стегно, плече, ногу, і найбільше руку. А згодом виявилося, що в руці складний перелом променевої кістки і вирвано шматок нерва. Тому в мене немає чутливості на кількох пальцях та частині долоні, і дуже обмежена рухливість пальців і руки. За цей час я переніс 5 операцій, ще одна попереду. Лікування виявилося значно довшим і складнішим, ніж я міг подумати спочатку.

- Як відчувається зараз життя серед цивільних? Чи дратує щось? Чи щось шокує?

У мене досить типовий випадок, коли військовослужбовець повертається додому в місто. Я відчуваю дискомфорт у натовпі і не люблю великі скупчення людей. Стараюся триматися подалі від центру міста та уникати різних заходів і закладів. Спілкуюся з небагатьма цивільними, в основному з кількома друзями.

На даний момент моє оточення складається в основному з моїх товаришів, більшість з яких також перебуває у Львові: деякі з них після отриманих поранень, інші проходять курс лікування. Я підтримую зв'язок з ними, спілкуюсь із родиною та медиками. А от зустрічей з іншими людьми у мене зовсім небагато.

Складно бачити побутові прояви великого нерозуміння того, що зараз діється з країною, такої якоїсь байдужості.

Одного разу під час вибору вина в супермаркеті я став свідком розмови двох чоловіків, які, судячи з усього, були за 40. Вони обговорювали питання миру: "Нам потрібно укласти мирний договір і зупинити війну, бо я закінчую магістратуру. А якщо доведеться ще й за аспірантуру платити? Хоча, рано чи пізно, все одно буде період без броні...". Це був той момент, коли я чітко усвідомив, що ми живемо в абсолютно різних реальностях.

Артур Дронь служить на посаді стрільця з весни 2022 року

Я насправді думаю, що нас ще чекає стільки проблем після закінчення війни... Як нам всім жити в одній країні? Тим, хто щось робить весь цей час, і тим, хто служить, і тим, кому байдуже, і тим, хто переховується від повістки. Як ми всі маємо вживатися? Я не знаю.

- Який був найважчий день на фронті?

Це ті моменти, коли ми переживали втрату близьких нам людей. Коли наші побратими йшли з життя. Ці дні завжди ставали найважчими, найболіснішими. Це гірше, ніж будь-які фізичні випробування, пов’язані з боєм чи умовами погоди.

- Як у війську ставляться до можливих переговорів між Україною та РФ? І чи впливає це на мотивацію?

Я не можу висловити єдину думку про те, як це сприймається в армії. Зрозуміло, що серед військових є люди з різними поглядами, очікуваннями та прогнозами. Що стосується мого оточення, побратимів і наших бесід, ми уважно слідкуємо за новинами і відчуваємо, що ситуація може рухатися в напрямку переговорів, можливо, навіть до замороження конфлікту чи укладення угод. З тривогою чекаємо, які будуть умови – що доведеться поступитися і з чим змиритися. Нам важливо не мати ілюзій щодо майбутнього.

На початку вторгнення ти зовсім припинив складати вірші. Що стало причиною цього? Які обставини вплинули на тебе в той період, і коли ти усвідомив, що прагнеш повернутися до творчості?

- Я зіткнувся з тим, що відчув якусь таку велику безпорадність мови, письма - всього, що з тим пов'язане. Коли ми стикнулися з таким рівнем жаху, жорстокості, сюру, що відбувається навколо. Щось таке, як написання текстів, і віршів, видалося непотрібним, беззмістовним.

Практичні аспекти, такі як участь у військових подіях, виявилися найважливішими. Саме тому спочатку я відчував глибоке розчарування щодо письма. Це була моя перша реакція. Згодом стало очевидно, що потрібно переосмислити свої погляди, відступити від колишнього ставлення до слів і писемності. Мені знадобився час, новий погляд та інше ставлення до роботи зі словами, відмінне від того, що було раніше. Я радий, що не залишився в тиші і продовжив писати.

На певний період Артур зупинився з написанням, але тепер активно працює над новою антологією прозових творів.

Який вірш став першим після такої тривалої паузи? Що спонукало його до створення?

- Я насправді не пригадую, який конкретно був першим. Точно одним з перших, який є в книжці "Тут були ми" називається "Ізюмське причастя". Це було після того як з'явилася правда про ті поховання, про кількість загиблих, закатованих, вбитих в Ізюмі.

У такому контексті важко використовувати терміни "натхнення" чи "надихало", адже вони викликають позитивні асоціації. Дивно звучить ствердження, що щось могло надихнути на вірш про смерть. Тут немає місця для натхнення; це швидше результат особистого досвіду, який спонукає до необхідності висловити свої думки. Я прагну висловити те, що не може сказати інший – чи то вже покійний, чи то живий, але мовчазний щодо цього. Я усвідомлюю, що маю можливість донести його голос.

Я усвідомлюю, що його слова і вчинки могли стати для когось важливими і повчальними. Це не лише про натхнення; інколи це про потребу висловитися, інколи — про необхідність переосмислити певні речі для себе. В загальному, це про те, як серед всього цього хаосу і страждань можуть проявлятися людські якості. Як вони виживають, як підтримують один одного, як не піддаються відчаю в складних ситуаціях. Це бажання показати, як людяність залишається в центрі всього, навіть у найважчих обставинах.

Чи вважаєш ти, що поезія в даний момент для тебе є вираженням творчості, чи вона слугує засобом фіксації війни?

Я вважаю, що в цьому більше проявляється творчий підхід. Вірші — це форма художньої літератури. Один із ключових аспектів поезії полягає в тому, що автор використовує свій особистий досвід, перетворює його на текст, який стає універсальним, а потім кожен читач сприймає його по-своєму, знаходячи в ньому щось особисте. Це своєрідна двостороння конвертація досвіду. На мою думку, документалістика, яка просто фіксує події, функціонує зовсім інакше.

Чи можливо виділити певний літературний жанр (поезію чи прозу) в даний момент як головний?

Це різні літературні жанри, які по-різному реагують на події. У моменти значних змін, таких як повномасштабне вторгнення, першим відгукується поетичне слово. Поезія є швидкою і емоційною реакцією на виклики часу. Інші жанри часто залишаються в тіні на початку. У 2022 році ми стали свідками сплеску поетичних творів: вони були різноманітними, від потужних до менш виразних. Поетичні відгуки з’явилися майже одразу, а в 2023 році вже активно почали виходити збірки з цією поезією.

Наступним жанром, який заслуговує на увагу, є есеїстика. Це форма короткої прози, яка, на мою думку, зараз переживає період підвищеного інтересу. Наприкінці року ми, ймовірно, станемо свідками справжнього буму есеїстичних творів, адже заплановано вихід збірок короткої прози від численних українських письменників.

Художня проза зазвичай з’являється в завершальному етапі — романи про війну та інші трагічні й визначальні події з’являються на останніх стадіях. Часто це відбувається після певного часу, коли пережите вже осмислене, а автори мають можливість поглянути на події з певної відстані. Можливо, письменники звертаються до нотаток і спогадів, які були зафіксовані в момент подій, однак самі художні твори, як правило, пишуться пізніше. Тому я б не ставив один жанр вище за інші; їхній вплив і реакція на події відбуваються поступово та в різний спосіб.

- Як думаєш, чи може література бути інструментом розповіді світу про війну в Україні?

Безсумнівно, це можливо. І саме це є одним із ключових завдань художньої літератури сьогодні. Адже велике значення має аспект особистого досвіду.

Коли іноземці отримують інформацію про події в Україні через новини, особливо в нинішній час, їхня реакція стає більш механічною: вони просто сприймають дані про захоплені та втрачені міста, цифри загиблих, факти обстрілів. Проте, звертаючись до художньої літератури, зокрема поезії, вони відкривають для себе глибші емоційні переживання, особисті історії людей, які переживають ці складні моменти, і можуть зрозуміти, як такі ж, як і вони, відчувають ці події.

Книга Артура Дроня була переведена на кілька мов.

Моя книжка перекладена на кілька мов, і я розмовляв про це з перекладачем на шведську Мікаелем Нюдалем. Він говорив, що йому важливо шведам показувати те, що в Україні беруть участь у війні, захищають незалежність такі ж звичайні прості люди, як шведи, які це читають. Пересічні європейці можуть думати, що українська армія - це армія, де тільки професійні військові, які роками для цього вчилися. І вони не асоціюють себе, якогось офісного працівника з армією.

Література, якісь такі тексти, показують їм і нагадують, що українська армія - це такий самий офісний працівник, чиїй сім'ї почала загрожувати загибель. Такі ж звичайні продавці, студенти, ІТ-шники. Це такі ж звичайні люди, але вони поставлені в обставини, коли їм доводиться брати до рук зброю та вступати в армію.

Перекладена та видана художня література, що представляється за межами країни, вражає своєю здатністю торкатися глибоких тем. Вона не лише описує жахіття, а й демонструє, якими людьми є ті, хто переживає ці страшні події. Ці твори нагадують читачам, що у цих складних ситуаціях опиняються такі ж люди, як і вони самі.

Чи ділився ти своїми віршами з товаришами?

- Таке рідко було. Хоча, коли вже вийшла книжка і ми робили презентацію а згодом й на наступних читаннях у Львові, побратими регулярно приходили. Вони знають чим я займаюся, завжди підтримували і продовжують це робити.

Чи маєш намір незабаром випустити збірку?

Наразі я активно займаюся створенням нової книги, яка, проте, не буде поетичною. Це буде твір короткої прози, близький до збірки есеїв — жанру, про який ми вже згадували. Це новий досвід для мене, і я з великим задоволенням працюю в незнайомому жанрі — інший підхід, інша взаємодія з мовою, в цілому все по-іншому. Планується, що книжка вийде цього року, сподіваюся, влітку, у "Видавництві Старого Лева". Я зроблю все можливе, щоб це здійснилося. Перш за все, потрібно завершити написання і вчасно передати рукопис видавцеві.

Як ти оцінюєш нинішній процес мобілізації та відсутність визначених термінів служби для діючих військових?

Щодо процесу демобілізації, у мене та у багатьох моїх колег по службі в армії виникає одне спільне відчуття — нас постійно обманюють. Нам систематично кажуть неправду. Обіцяють, що скоро буде демобілізація, розповідають про розробку законопроекту, який нібито вийде через кілька місяців. Але згодом цей закон зникає, а потім знову з'являється. Мені здається, що це свідчить про велику неповагу до військових. Не лише відсутність демобілізації — ситуація дійсно дуже складна — але те, що нам відкрито брешуть.

Дуже гарно журналіст Павло Казарін про це писав, що потрібно мати сміливість говорити нам правду. Якщо немає можливості проводити демобілзацію, то треба так сказати. А обіцяти, будувати якісь терміни, обманювати - це дорога в нікуди.

Щодо мобілізації, я маю думку, що вона зазнала невдачі і повинна бути більш серйозною та масовою, ніж є на сьогодні. Ситуація з економічним бронюванням викликає багато запитань. Дивує, скільки людей отримало бронь, і яке співвідношення між заброньованими і незаброньованими. Це справжня аномалія. Існує велика кількість чоловіків, які за всіма критеріями підпадають під мобілізацію, але не призиваються. Водночас військовим заявляють, що немає кому замінити чи підсилити ряди. Це викликає серйозні сумніви.

Ще однією жахливою річчю є ставлення цивільних до ТЦК і всього процесу мобілізації. Люди в ТЦК не святі, було багато ганебних випадків, і кожен, хто перевищує повноваження має нести покарання, це навіть не тема для обговорень. Але ці напади на військовослужбовців, плювки на людину в формі з прапором, вбивсто військового ТЦК - це просто жах. Ці люди, які нападають на військових, мають відбувати покарання. Це має настільки різко присікатися, а таке відчуття, що воно заохочується.

Військовий про кінець війни та здобуту перемогу: найважливіше — зберегти те, що в нас залишилося, не дозволити втратити ще більше.

Щодо контрактів для молодих людей до 25 років – а що буде з тими, хто вступив на службу ще в 2022 році, будучи молодшими за цей вік? І як бути з тими, хто, хоча й молодший, але вже демобілізований через серйозні травми? В даний момент я не зовсім розумію ситуацію. Загалом, мобілізація дорослого населення повинна бути більш серйозною.

Яке в тебе ставлення до прийняття російської мови та контенту, що походить з Росії?

- Моє особисте ставлення до всього російського - різко негативне. Як людина з армії я розумію, що частина військового середовища спілкується російською чи споживає російськомовний контент, та це єдина категорія, якій я б нічого на це не сказав. Ці люди - зовсім інша тема. Якщо він також ризикує своїм життям за нас, то як я можу йому вказувати на мову? Всередині армії це не є причиною для конфлікту.

Щодо тих, хто не служить у збройних силах, це виглядає дивно і неприйнятно, і я не можу не звернути на це увагу. Минуло три роки з початку повномасштабної агресії, коли російські війська щоденно забирають життя українців. У такій ситуації слухати російську музику чи спілкуватися російською мовою — це прояв неповаги до себе та всіх, хто загинув.

- Що для тебе буде перемогою України?

Спостерігаючи за напрямками сучасних змін, можу ствердити, що найважливіше — це зберегти те, що ми вже маємо. Не дати втратити більше.