"Я не є першою в глобальній практиці, хто не відсторонює артистів через їхній вік. Для мене важливо не стільки те, як вони виконують танець, скільки те, яку історію вони розповідають через нього."

Розмова із засновницею Танц-театру "Життя" Іриною Мазур напередодні 40-річного ювілею цього колективу

Сорок років — це ціла епоха, наповнена ритмами життя, танцю та сцени. За цією відміткою часу приховані тисячі виступів, сотні творчих проектів, численні гастролі та покоління артистів, для яких танець став не лише професією, а й способом спілкування з навколишнім світом. Ірина Мазур, засновниця і керівниця Театру танцю "Життя" Національної філармонії імені Мирослава Скорика, сформувала колектив, який став невід'ємною частиною культурного життя не лише Львова, а й усієї України. Напередодні ювілейної дати Ірина Мазур поділилася з журналістом "ВЗ" історією свого шляху від мрії до великої сцени, розповіла про людей, які формували та продовжують формувати "Життя", про силу танцю та про те, що дозволяє її колективу залишатися на плаву, навіть у найскладніші часи.

Шановна Ірино, які емоції вас охоплюють, коли ви усвідомлюєте, що Театр танцю "Життя" відзначає вже 40-річний ювілей? Чи могли ви коли-небудь уявити, що цей шлях буде настільки довгим?

-- Звичайно, усі в юному віці, і я, коли започаткувала цей колектив, -- максималісти. Мабуть, тому і народилася назва "Життя", бо це справді моє життя, мій Всесвіт. І я себе поза ним просто не мислю.

Як з'явився Театр "Життя", яка була його дебютна вистава і які мрії його засновників?

-- Перший наш концерт був після трьох місяців від дня заснування. Це був конкурс у Литві -- тоді ще всесоюзний. Ми на тому конкурсі зайняли у кількох номінаціях призові місця і навіть вийшли у трійку переможців. Я вже приїхала з Німеччини, де з чоловіком прожила п'ять років, працювала у Балеті Мануели Шварц, де й надихнулася німецьким експресіонізмом. Ми жили у Тюринґії, у Ваймарі у мене народився син. Після нашого навчання тут, де існували лише народні танці й класика, сучасна хореографія мене вразила, а також те, що хореографія розкриває різні психологічні сенси. Одне слово, школа Рудольфа фон Лабана, Курта Йосса, Піни Бауш -- надпотужна у світі, і учні, серед яких Ханья Хольм, яка є однією з четвірки основних засновників модерну у світі. Тоді та школа була революційною. Звісно, я приїхала в Україну з амбітними мріями створити щось надзвичайне. Хоча Танц-театром, на відміну від німецьких танц-театрів, ми стали від сили 5-10 років тому.

-- А чому?

Специфіка танцювального театру вимагає, щоб він дійсно залишався театром. На початку ми були балетом. Лише згодом, коли мої виконавці почали дорослішати і освоювати різні акторські техніки, я почала відкриватися новим форматам.

Які моменти за ці 40 років стали найскладнішими для команди, а які можна вважати найбільшими досягненнями?

-- Найзначніша перемога -- тріумф Руслани на "Євробаченні". Досі у певному сенсі ми пожинаємо плоди тієї перемоги, адже її успіх ще не було перевершено. Проте, якщо говорити про глибину значень та те, до чого наш колектив прийшов після того досягнення, ми здобули набагато більше -- через такі проєкти, як "Ремінісценції.UA", "Етноеволюція", "Артефакти". Це вже зовсім новий рівень -- як для колективу, так і для мене як режисера та хореографа. Ми пишаємося цими досягненнями.

Що було найважчим? Насправді легким наш шлях не був ніколи. Руйнували стереотипи, що ми й продовжуємо досі робити, бо деякі люди досі не розуміють, що це за формат, "Ремінісценції.UA". Ніхто не може описати, не побачивши цього проєкту, у якому форматі ми працюємо. Завжди бути першим важко. Але неймовірно цікаво і мотивуюче. Для мене особисто.

Чи траплялися за 40 років ситуації, коли виникало бажання все залишити? Що спонукало вас продовжувати рухатися вперед і не здаватися?

Найскладнішим моментом для мене стала зрада, яка може трапитися в будь-якому місці і з будь-ким. Це зрада людей, яких я вважала близькими, артистів і партнерів, які стали мені як рідня. Проте, незважаючи на те, що фраза "що нас не знищує, робить нас міцнішими" може звучати банально, після таких випробувань у мене завжди виникало бажання довести собі, що я здатна справитися з усім.

Чи підтримуєте зв'язки з людьми, з якими співпрацювали багато років тому?

-- Хто має бажання контактувати, ми всі безмежно раді, коли приходять учасники першого складу. Можливо, вони ще не були аж такі професійні, але такі зустрічі з ними завжди дуже теплі, щирі й радісні.

Що залишилося сталим у "Житті" протягом чотирьох десятиліть, а які аспекти зазнали суттєвих змін?

-- Незмінними залишилися наші цінності. Як була моя перша мрія робити українську хореографію сучасною, стильною, драйвовою, переможною, так це бажання не зникло досі. Мені це цікаво. Скільки б мені не розповідали, що цей шлях ніколи не буде комерційним в Україні, але, мабуть, не це було в пріоритеті від самого початку у моїй творчості. Коли ми після 2022-го їздили з "Ремінісценціями.UA" у Німеччину, перекладали їх німецькою, я бачила реакцію німців, в яких просто відкривалися очі -- хто такі московити, і що вони творять з усіма. Не тільки з українцями...

Що кардинально змінилося? Бачення і ставлення до артистів, тому що я за віком нікого не відсіюю. І якби Сашко Гарбарчук не помер через хворобу, він би ще не один ювілейний концерт з нами відпрацював. Але я не перша у світовій практиці. Піна Бауш також ніколи не звільняла артистів за віком. Її життєве і творче кредо: "Мені не важливо, як танцюють. Мені важливо, про що танцюють". Мабуть, це стало також і моїм творчим кредо.

30 вересня Танц-театр "Життя" представить свою програму на сцені Львівської опери. Які особливості матиме цей концерт і які враження чекатимуть на глядачів?

-- Це будуть наші найкращі роботи, які витримали випробування часом, 40-річний відбір, відсів, і які з радістю вивчає наступне покоління артистів. Буде прем'єра "Карпатської ночі" -- наш експеримент, перша співпраця з мегаталановитою людиною, ді-джеєм Костом, який розуміє українську музику і також творить в етноключі. Мені було неймовірно цікаво взятися за цю роботу.

Ваші вистави зазвичай об'єднують елементи танцю, музики та драматургії. Як ви визначаєте межу між танцем і театром?

Весь життєвий шлях я прагнув до того, щоб об'єднати ці дві сфери. І мати талановитих митців, здатних втілити цю ідею в реальність. Це той напрямок, який є для нас найбільш природним і відповідним.

-- Що для вас важливіше у виставі -- технічна майстерність танцівника чи емоція, яку він передає?

Звичайно, емоції є ключовими. Це те, що танцівник повинен передати глядачу. На жаль, 17-річні молоді люди ще не здатні вловити всі ці нюанси та моменти, оскільки їхній досвід ще обмежений. Це можна пояснити з фізіологічної і психологічної точки зору. Саме з цієї причини я не встановлюю вікових обмежень.

З яких джерел ви отримуєте натхнення для своїх вистав, і що саме мотивує вас сьогодні?

-- Цього ніколи не могла пояснити, скільки б мене не запитували. Бо навіть самій собі не можу пояснити. Надходить якийсь такий імпульс, потім починаю розбирати, що мене на це наштовхнуло, але не можу докопатися до відліку. Завжди бувають різні тригери, на які я реагую.

Яка вистава "Життя" залишилася у вашій пам'яті назавжди?

-- Усі мої постановки пов'язані з якимись моментами у житті. Тут і "Спогади ватри", які стали нашою візитівкою після "Євробачення" у Києві, коли цей номер побачили понад 50 країн світу з багатомільйонною аудиторією, і сам проєкт "Ремінісценції.UA". А виокремити якусь одну новелу з нього неможливо. Однієї постановки немає точно. Вони всі -- незабутні.

Шановна Ірино, ви віддали танцю значну частину свого життя. Що вам довелося залишити заради цього?

На щастя, в моєму житті склалися обставини так, що мені ніколи не доводилося чимось жертвувати, і за це я щиро вдячна Богові. Мій чоловік завжди був на моєму боці, адже ми разом створювали цей творчий колектив. Ми живемо за моїм розкладом, адаптуємося до мого ритму. Мій син — танцівник, а моя внучка Софійка також обрала шлях танцю, і цього року стала студенткою режисерського факультету Львівського університету. Крім того, вона навчається на хореографії в Університеті фізкультури імені Боберського. Таким чином, вона отримуватиме дві спеціальності, як і я — хореографа та режисера.

Які унікальні можливості відкрив для вас танець, які ви не могли б знайти в жодній іншій професії?

Гастролі! Немає нічого більш захоплюючого, ніж мандри, відкриття нових країн та занурення в їхні культури й повсякденність. Я не можу уявити нічого більш захопливого та унікального в житті. Для мене подорожі – це справжнє свято!

Коли сьогодні ступаєте на сцену, чи відчуваєте той же потік адреналіну, як і на початку свого творчого шляху?

Напруга та хвилювання ніколи не йдуть у минуле. Адже людський фактор залишається актуальним, і в артистів все взаємопов'язано. Якщо одна ланка зламається або зрушить з місця, це може призвести до цілого ряду проблем. Тому я завжди остерігаюся непередбачуваних ситуацій.

-- Буваєте суворою? За що можете зробити танцівникові найстрогіше зауваження?

— За неправду. За брак принципів. За неробство. Я завжди ставлю високі вимоги до тих, хто має найбільший потенціал. Якщо помічаю, що людині дана величезна здатність, але вона не цінує цього, тоді як інша, позбавлена таких дарів, працює до знемоги, з цим я не можу змиритися. Не терплю лінивців. Ось тоді моя критика стає дуже жорсткою.

Яким чином повномасштабний конфлікт вплинув на діяльність театру?

-- Не змінила ніяк. Ми завжди були у цьому ключі. У нас є номер-мілітарі "За Україну". Всі думають, що я цей номер присвятила теперішньому часу. А це номер далекого 2013-го, задовго до Майдану. Це метафора проти тодішньої, за влади януковича, русифікації України... Цей номер розпочинає у нас "Ремінісценції.UA", які були народжені 2015-го. А 2017-го ми були у турі у Слов'янську, Рубіжному, Краматорську та інших містах. Там люди нам говорили: "Якби ви раніше приїжджали до нас, оцього всього би не сталося". Але ж ми не знали, що ще гірше буде у 2022-му...

Чи здатне сучасне мистецтво "зцілювати" та підтримувати людей, допомагаючи їм впоратися з наслідками війни?

-- Однозначно! І всі ми це розуміємо, заради цього й працюємо. На свої концерти запрошуємо військових і їхні родини, максимально стараємося підтримувати, бо лише завдяки їм збережена наша держава і ми маємо можливість працювати.

Які слова ви б хотіли звернути до українців зі сцени Львівської опери 30 вересня?

-- Щоб перестали бути малоросами. Щоб вчили історію України, розуміли і пишалися Україною, українськими митцями, науковцями, щоб формували кожен у собі справжнього українця. Тоді у нас буде велике майбутнє.

Якщо б вам довелося охарактеризувати колектив "Життя" всього трьома словами, які б ви вибрали?

Енергія, Україна та щирість.

Чи не можна стверджувати, що після чотирьох десятиліть існування театру "Життя" його справжнє життя лише стартує?

Безумовно. Те, що я можу створювати і реалізовувати сьогодні, навіть у свої 20 років, було б неможливим для мене раніше. Я маю безліч планів і ідей, а також підтримку однодумців, які допомагають творчим особистостям. Працювати з ними — справжнє задоволення. Це і аранжувальники, і музиканти, які сприяють втіленню моїх проєктів.