Українці на марафоні в Парижі: Великодня тріумф!

Історія команди ветеранів, які створили свої власні дерев'яні візки, надихає не лише в спортивному світі, а й поза його межами.

Те, що сталося на Паризькому марафоні (Schneider Electric Marathon de Paris), інакше як дивом не назвеш. Вранці 12 квітня, коли в Україні лунали великодні дзвони та святили паски, 7 українських ветеранів та двоє супроводжуючих вирушили з точки старту біля Тріумфальної Арки. Тут треба відзначити, що ніхто з наших раніше таких відстаней на візку не долав. І тим більше, ніхто не міг повноцінно підготуватися під час суворої зими та постійних відключень електрики. До того ж ветерани мали пересуватися на дерев'яних колісних кріслах, виготовлених власноруч. Заявленою метою було проїхати від 10 до 21 кілометра максимум. У результаті - вся українська команда подолала 42,195 км, попри те, що в одного з учасників зламався візок. На фініші наших героїв гучно вітала не лише українська спільнота, а й численні журналісти французьких телеканалів, які на власні очі побачили, на що здатні українці. Наша власна кореспондентка у Франції також була там і розповість, як усе відбувалося.

ФРАНЦУЗЬКИЙ КОНЦЕПТ

Ідея запросити українців взяти участь у Паризькому марафоні належить французькому дизайнеру Полю де Ліврону. Цей 34-річний інженер втратив одну з нижніх кінцівок у 21 рік. Він заснував компанію Apollo Wooden Wheelchairs, що спеціалізується на виготовленні дерев'яних візків. Ліврон стверджує, що його вироби поєднують у собі функціональність і естетичну привабливість. "Це ваш аксесуар, як окуляри. Перевага дерева полягає в можливості створення індивідуальних конструкцій за допомогою мінімуму інструментів," — зазначає він.

У жовтні 2025 року француз перебував шість тижнів у реабілітаційному центрі UNBROKEN у Львові, де він навчав українців виготовленню власних візків.

Він каже, що це дуже важливий елемент реабілітації та терапії: "Виготовлення власного візка - це також спосіб долучитися до власної реконструкції; коли руки зайняті, ви більше не почуваєтеся пригніченими. Це своєрідний вектор стійкості, і до того ж кожен може персоналізувати свій витвір".

Отже, українці, що працювали з французом щодня по кілька годин, виготовили кожен по кріслу, а Поль їм розповів, як минулого року він сам проїхав Паризький марафон. Так з'явилась ідея. А разом з нею і шлях - Поль де Ліврон почав шукати партнерів серед благодійних організацій, які допоможуть привезти українців на марафон у 2026 році.

АМЕРИКАНСЬКІ ПАРТНЕРИ

"Поль з нами зв'язався, і оскільки це збіглося з нашими попередніми ініціативами у Вашингтоні, ми ухвалили рішення розширити наш проєкт і організувати подібну подію в Європі", - зазначає Валерія Чуніхін, керівниця відділу розвитку партнерств в United Help Ukraine. Мета цієї американської неприбуткової організації полягає у наданні критично важливої допомоги українському народу, підтримуючи їх у важкій боротьбі. Протягом одинадцяти років United Help Ukraine організовує участь команд ветеранів та діючих військовослужбовців у марафоні морської піхоти в Вашингтоні.

"Понад 500 000 українців зазнали поранень, а кількість ампутацій уже перевищила 140 000 за чотири роки повномасштабного вторгнення. Дедалі більше людей потребують реінтеграції до повноцінного життя. Тому наш спільний обов'язок - зробити для них усе можливе", - каже Валерія.

Тож американська сторона взяла на себе перебування нашої команди в Парижі. Долучилось і керівництво марафону. Організатор Amaury Sport Organisation та партнер забігу Schneider Electric надали українцям стартові номери. А численні партнери та друзі України у Франції підтримали наших ветеранів та влаштували для них кількаденну насичену програму.

УКРАЇНСЬКИЙ КОЛЕКТИВ ТИТАНІВ

Команда прибула до Парижа за декілька днів до початку змагань. Основу нашого колективу складають гравці клубу "Титани-Львів", які займаються адаптивним баскетболом. Серед них - капітан команди Павло Козак, який також є ментором у центрі UNBROKEN. Іншими членами є військовослужбовець Андрій Тарасюк, шахтар Іван Батрак з Покровська, який зазнав поранення від обстрілу "Смерча" у своєму домі, Олесь Проців, що підірвався на протипіхотній міні на початку 2025 року, і Володимир Савельєв, який потрапив на міну під час виконання бойового завдання у 2024 році. Також в команді Богдан Кошулаб та Михайло Варварич, якому після поранення в травні 2022 року ампутували обидві ноги.

На власних ногах мали бігти також асистенти - Бондар Іван та Богдан Бойко. Щойно приїхавши, українці почали одразу з найвищої точки - піднялися на Ейфелеву вежу.

ДОСТУПНИЙ ПАРИЖ

Усі українці поставили перед собою завдання пересуватися на власних візках та в основному користуватися громадським транспортом, щоб оцінити, наскільки місто готове приймати людей з особливими потребами. Це також стало своєрідною підготовкою до майбутнього марафону. Володимир Савельєв, який переніс операцію в лютому 2026 року, поділився своїми враженнями про Париж, де раніше працював танцюристом: "Місто досить зручне для людей на інвалідних візках, але знайти доступні туалети все ще є великим викликом", - зазначив він у розмові з французькими журналістами про свій новий досвід. Протягом цих днів наші хлопці також встигли дати кілька інтерв'ю французьким колегам, серед яких була і відома спортивна газета L'équipe.

Українці встигли пограти і в баскетбол. У спортивному центрі прямо біля Ейфелевої вежі вони зустрілись із французькою командою. А ще були в лабораторії, де виготовляють протези. Саме там лікарі спитали у Володимира, який був на протезах, наскільки йому зручно, і він скромно відповів, що не зовсім, бо тут натирає, а тут болить. Тож просто на місці фахівці щось підкрутили, підправили, і йому одразу стало легше. І хоч усі говорили різними мовами, але спільним виявилось розуміння, що саме відчуває людина з протезом.

ПЕРЕД СТАРТОМ ПО СВЯТИХ МІСЦЯХ

В день перед стартом команди організували екскурсію до Нотр-Дам, а після обіду вони піднялися на пагорб Монмартр на кріслах - це також був важливий етап підготовки до марафону. На Монмартрі учасники активно фотографувалися, а вечерю провели в одному з ресторанів неподалік Мулен Руж. Її організував власник закладу, близький друг французького дизайнера Поля де Ліврона, який весь час підтримував команду. Українську делегацію прийшли підтримати французькі військові, і було видно, що нашим було трохи ніяково, але водночас дуже приємно відчувати таке тепле прийняття. Команда також встигла покататися на кораблику по Сені та відвідати Лувр, щоб побачити знамениту "Монну Лізу". Крім того, вони зустрілися з українською громадою та відвідали український собор святого Володимира напередодні Великодня.

СТАРТ БІЛЯ ТРІУМФАЛЬНОЇ АРКИ

У день марафону, що перетворює Париж на свято масового бігу, місто наповнюється енергією мільйонів туристів. Цього року дистанцію подолали рекордні 60 тисяч учасників. Проте українці не загубились у цьому натовпі. Вони стартували на кілька годин пізніше, після основного забігу, і були тепло зустрінуті численними уболівальниками. Серед них був посол України у Франції Вадим Омельченко та багато українців, які навчаються та живуть у Парижі. Як зазначив Поль де Ліврон, основна мета нашої команди полягала в тому, щоб триматися разом якомога довше, "слідуючи темпу найповільнішого учасника". Крім того, важливим було взаємне підкріплення, адже "біжучі можуть допомагати навіть тим, хто потребує інвалідні візки".

Василина, студентка з України, яка навчається в Парижі, змогла пробігти перші кілька кілометрів, тримаючи в руках прапор і вигукуючи "Слава Україні!" Вона зазначила, що не відчувала необхідності надавати комусь допомогу, адже наші співвітчизники так швидко побігли вперед, що вона зрештою відстала від групи. Тому вирішила дочекатися їх на фініші. Тепер залишалося тільки з’ясувати, як довго українці зможуть підтримувати такий високий темп.

Тривожне передчуття

Організатори виїхали, щоб супроводжувати учасників на автомобілі. Через приблизно дві години прийшло повідомлення від Валерії з United Help Ukraine: "Вони пробігли 10 км швидше, ніж ми проїхали 7!" Пізніше стало відомо, що у одного з хлопців зламався візок, оскільки частина маршруту марафону проходила брукованими вулицями, і колеса техніки не витримали навантаження. Тож довелося шукати заміну. Час минав, і жоден з наших учасників не завершував дистанцію, як планувалося. Натомість надходили новини: "хлопці вже на 33 км, ніхто не зійшов з дистанції", "вони наближаються, усі в строю". І менш ніж через 6 годин після старту українці почали з'являтися на фініші!

ФІНІШ НА КРИЛАХ ПІДТРИМКИ

"Незвичайно потужна підтримка наших людей, вся наша діаспора була поруч - з прапорами та вигуками, я щиро вдячний усім! На певному етапі руки вже почали "задубівати", ставши як бетон, але підтримка людей не дозволила нам зупинитися," - ділиться Павло Козак. Він зізнається, що трохи боявся "стіни", яка повинна була з'явитися на 30-му кілометрі, але її так і не відчув. "Було важче і "до", і "після", а ось 30-й кілометр пройшов непомітно," - додає він.

Для Михайла Варварича, який у повсякденному житті використовує протези і майже не користується візком, 42 кілометри стали серйозним викликом.

"Було дуже важко, руки дуже боліли, плечі. Але мене підтримувала думка, що я роблю цей марафон для своєї донечки. Тому, можливо, якби навіть хотілося здатися, я думав про неї і дійшов до кінця. Тож я їй присвятив цей марафон", - пояснює Михайло. Маленька донечка Михайла не так давно померла від раку.

"Чесно кажучи, ми не були впевнені у своїх силах, адже проходити таку дистанцію на візку - це справжній виклик. Вийти на старт марафону без належної підготовки було ризиковано. Але з кожним кроком ми відчували, що здатні на більше. Неймовірна підтримка, яку ми отримували, тільки підбадьорювала нас. Це додавало енергії та бажання не зупинятися, щоб довести не лише собі, але й усім іншим, на що ми здатні", - розповідає Богдан Кошулаб.

Показуючи свою цінну медаль, він відчуває сум, що не може бути поруч із рідними у Львові, які святкують Великдень та смакують паску. Проте, він все ж встиг розговітися перед початком змагань.

"Ті українці, які живуть тут, знайшли нас і надали підтримку, вчора принесли як паски, так і ковбасу – все, як і повинно бути. Тож зранку ми все спожили, можна сказати, що розговілись, а вже потім вирушили на марафон," - ділиться Богдан, відкриваючи один із секретів свого успіху.

Заміна візків на відстані

Поль де Ліврон на фініші виглядав зовсім не втомленим; навпаки, він випромінював енергію та ентузіазм. Він зазначив, що був добре підготовлений, але найбільше зусиль витратив на координацію команди: "Це стало додатковим викликом для мене. Коли ми проводили опитування за кілька днів до старту, багато хлопців висловлювалися, що максимум зможуть дійти лише до половини дистанції. Але насправді, завдяки чудовій атмосфері та енергії, яку ми отримували від вболівальників і інших учасників, ніхто навіть не думав про можливість зупинки. Це просто неймовірно!"

Навіть зламаний візок не став на заваді. Він розповів, що зіткнувся з проблемою - одне з передніх коліс відлетіло через нерівності бруківки. Тому він вирішив віддати свій візок українцеві. "Але я взяв його візок натомість, адже розумів, що зможу продовжувати рухатися, навіть якщо в мене буде на одне колесо менше. Так ми всі змогли успішно завершити марафон", - зазначив Поль.

ПЕРЕМОГА ВЕЛИКОДНЯ ЯК УТОЧНЕННЯ ВОСКРЕСІННЯ

Французький майстер планує відвідати Київ у травні, де організує воркшоп у реабілітаційному центрі TYTANOVI в співпраці з французькою асоціацією SOLIDARITY. Перший досвід у Львові, який він реалізував у форматі невеличкої експериментальної ініціативи, показав вражаючі результати. Тепер він має намір створити повноцінну майстерню, що працюватиме протягом кількох місяців, а можливо, й років. Вона надасть можливість сотням українських воїнів, які отримали поранення, власноруч виготовляти візки. Адже така форма реабілітації після втрати кінцівок є не лише фізичним відновленням, а й справжньою перемогою над власними труднощами.

"Сьогодні у вас Великдень, так? Для багатьох українців це значуща подія. Тому я впевнений, що сьогодні відбулося щось особливе. Можна провести паралель між цим марафоном і хресним шляхом Ісуса. А фінішна лінія символізує воскресіння в день Великодня в Україні", - зазначає Поль де Ліврон.