Андрій Любка: Три роки конфлікту - у "Титаніку" вся Європа.

"Європу не збурили дії Путіна та вимоги українців, а Трамп. Геополітичний поворот, що насправді є зрадою США, змушує її прийняти страшний і зрозумілий висновок, який можна було передбачити ще три роки тому", - Андрій Любка, спеціально для DW.

Вчора в Німеччині відбулися вибори, які безсумнівно є важливими для німців, навіть більше, ніж річниця початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Проте ці питання тісно пов’язані між собою: війна в Україні та ставлення до російської агресії давно стали важливими темами для політичних дебатів у Німеччині. Результати цих виборів, безумовно, вплинуть на позицію цієї провідної країни Європейського Союзу щодо подальшої підтримки України.

Проте, якщо чесно, я готовий поставити на кон свої думки, що вже кілька місяців німці, як і інші мешканці Європи, прокидаються вранці, переглядають світові новини і не можуть повірити своїм очам — чи справді все це відбувається насправді? Чи дійсно світ занурився в безодню хаосу і божевілля? Важко не бажати прокинутися від цього жахіття, але воно все більше стає частиною нашого повсякденного життя, новою реальністю.

Саме так, українці відчували себе три роки тому, коли Росія здійснила своє жахливе повномасштабне вторгнення, атакуючи беззахисні українські міста. У той момент виникало бажання вигукнути: зупиніть світ, я хочу вийти!

Читайте також: Щоденник війни: До чого сниться навала полівок? Семіотика тилу

Протягом трьох років війни українці пройшли через різні стадії сприйняття реальності. Спочатку ми відчували глибоке заперечення та відторгнення, адже вважали, що повномасштабний конфлікт є не лише злочином, а й цілковитим абсурдом, неприпустимим у 21-му столітті. Здавалося, що ми просто повинні зібрати мільйони фотографій війни, публікувати історії та відео в соціальних мережах, перекладати наші повідомлення на всі світові мови, і весь світ прокинеться, аби побачити правду — і через кілька тижнів цей жах завершиться.

Потім настала хвиля справедливого гніву та розпачу, що призвела до вражаючих операцій українських військових, які, ціною неймовірних зусиль, витісняли загарбників зі своєї території. Наприкінці 2022 року виникло відчуття ейфорії, яке охопило країну завдяки взаємній підтримці та солідарності з боку західних партнерів. Здавалося, що люди доброї волі, які відстоюють моральні цінності та справедливість, здатні досягти будь-якої мети, якщо діятимуть разом.

У 2023 році війна перетворилася на невід'ємну частину нашого повсякденного існування. Гнів трансформувався в безпорадну ненависть, а страх втратив свою гостроту, оскільки ми навчилися з ним жити. Коли з Кремля лунали погрози ядерними ударами, ми лише усміхалися у відповідь, адже що може зробити звичайна людина проти найжахливішої зброї?

Українці швидко створили мем про Щекавицю, історичний пагорб у центрі Києва. Вони жартують, що якщо на нас впаде бомба, яка знищить усе за мить, то перед цим зберемося на Щекавиці для веселощів у стилі давньогрецької оргії. Тиранія нас не залякає: якщо й загинемо, то з гідністю, сміючись і з гордо піднятою головою! Незабаром футболки з написом "Я буду першим на Щекавиці" стали одними з найпопулярніших в Україні.

На третій рік війни не залишилося сил ані для гніву, ані для ненависті, ані для сміху. Виявилося, що страх, як і ненависть - дуже енергозатратні емоції, тож довго з ними не проживеш. Надійшло відчуття спустошення, виснаження, прийняття реальності як фатуму, від якого не втекти. Тож залишок сил ми направили на боротьбу за щоденне існування - часто без світла й тепла в оселях, та головне - без надії, що все це колись закінчиться.

Що можна відзначити сьогодні, коли стартує вже четвертий рік з моменту кривавого вторгнення та спроби зруйнувати світовий порядок? Українці пройшли шлях від амбіційної мрії про тріумф над агресором до принизливого очікування на недостойний мир.

На практиці це означає, що в українському суспільстві запит на максималістське повернення до кордонів 1991 року вже не популярний. Ніхто вже всерйоз не говорить ні про які території - головне, щоб припинилася війна, перестали гинути наші люди на фронті й у тилу.

Слово "перемога" стало неприйнятним. Раніше кожен святковий День народження завершувався побажаннями про швидке досягнення перемоги, а добрі справи в соціальних мережах супроводжувалися фразою "це наш внесок у спільну перемогу". Тепер обговорювати це стало незручно; в такому піднесеному стилі могли б висловлюватися військові герої з фронту, але їх стає все менше, а в тилу такі слова звучать вульгарно та безглуздо.

В даний час обговорюється можливість укладення мирної угоди, проте ясно, що наслідки для України можуть бути як позитивними, так і негативними, але в будь-якому випадку — принизливими. Хоча така угода може тимчасово припинити насильство, вона не відновить найважливіше. І я зовсім не маю на увазі території, а саме справедливість.

Ознайомтесь також: Щоденник конфлікту: Справжнє співчуття без експлуатації страждання.

У якому світі ми знайдемо себе після укладення мирної угоди? Це не лише світ, де потужніша нація забрала 20% території в меншої держави.

Ми почнемо жити у світі, де злочинець дає добро на розстріл військовополонених, які без зброї стоять на колінах, і згодом поширює відео страти через свої канали. В світі, де відрізають або розбивають кувалдами голови, де бомбардують дитячі онкологічні лікарні, де взимку знищують електростанції, щоб мільйони мирних людей просто замерзали, де під час найважливішої безпекової конференції навмисно направляють оснащений вибухівкою дрон на саркофаг атомної електростанції. І ніхто за це не несе жодної відповідальності!

Так, те відчуття огиди, яке виникло у вас під час читання цих слів, є цілком природним і добре відоме українцям. З цього моменту воно поступово увійде в ваше повсякденне життя. Адже, хоча мирна угода і може здаватися мирною, вона не забезпечить найголовніше — покарання винних та осуджень їхніх злочинів.

Замість ув'язнення чи ізоляції агресор бере участь у шанованих міжнародних подіях і нав'язує свої умови. Вбивця, чиї дії були зафіксовані на камеру мільйони разів під час найбільш задокументованої війни в історії людства, просто ігнорує нас і насміхається. І від цього хочеться закричати - так не повинно бути!

Це те, що українці пережили три роки тому, в лютому 2022 року. Хотілося взяти всіх за плечі і спробувати розбудити, але західний світ проявляв співчуття та надавав допомогу, водночас відмовляючись визнати, що ця війна стосується і його. Сьогодні це жахливе усвідомлення, нарешті, доходить до європейців, адже всі зрозуміли, що в разі конфлікту Америка не буде захищати Європу, а НАТО виявляється неефективним.

На жаль, Європу не пробудили ані злочини Путіна, ані заклики українського народу, а саме Дональд Трамп. Геополітичний поворот, що насправді є зрадою Америки, змушує Європу усвідомити жахливий, але цілком очевидний висновок, який варто було зробити ще три роки тому.

Причина глобального хаосу, який виникає, коли Трамп починає обговорювати захоплення Гренландії і вочевидь показує, що Європа більше не знаходиться під захистом американської безпеки, є досить простою.

Ознайомтеся також з: Лариса Денисенко: Три ведмедя.

Це безкарне зло, незасуджена агресія Путіна проти України, яка врешті-решт порушила глобальний порядок і знищила всі усталені правила. Саме це цинічне і успішне посягання на світову систему призвело до ситуації, коли країна-лідер демократичного світу (очевидно, вже не така провідна) накладає санкції на Міжнародний кримінальний суд, що видав ордер на арешт Путіна. Це світ, у якому панують насмішки, приниження та зухвале порушення не лише політичних, а насамперед морально-етичних цінностей, що визначають саму суть Європи.

Злісний джин вийшов з пляшки, і з кожним днем його сили, нахабство та агресія зростають. Чи є у когось сумніви, що якщо його не зупинити, то невдовзі після укладення мирної угоди він знову завдасть удару – і, можливо, цього разу не лише по Україні?

Отже, прошу вибачення, але на четвертий рік війни моє повідомлення з України до європейців може не викликати у них позитивних емоцій. Ми, українці, відчуваємо радість, що ви, європейці, нарешті починаєте усвідомлювати: ця війна ведеться проти всіх нас, тобто й проти вас також, і агресор не соромиться демонструвати своє жорстоке обличчя. Так, приємно бачити, що, нарешті, після 1100 (!) днів конфлікту, від України до Брюсселя виникає розуміння, що ми всі опинилися на одному "Титаніку", який ніколи не досягне Америки, бо це далеко, а наше лихо тут.

Ми, українці, вже давно зціпили зуби і робимо свою справу, щоб з цього "Титаніка" врятуватися. Тепер буде цікаво побачити, який вибір зроблять європейці: шукати спільну шлюпку для порятунку чи й далі безвольно йти на дно під патетичні ноти "Оди до радості".

"Авторська колонка" відображає індивідуальну точку зору автора. Вона може не збігатися з позицією української редакції та загальною думкою Deutsche Welle.