4 мільйони невидимок: чому Україна ігнорує ВПО, подібно до того, як колись ставилася до чорнобильців.

Квітень 1986 року. Автобус з широко відкритими дверима. Ми беремо з собою документи та кілька особистих речей — "на три дні", як нам сказали. Двері зачиняються, і ці три дні перетворюються на роки, а згодом — на десятиліття. Від самого Чорнобиля навколо людей починає формуватися зона соціального відчуження. Ця зона не вимірюється в кілометрах, а оцінюється за призупиненими рішеннями, тимчасовими статусами та відсутністю відповідальності.

Сьогодні інші люди пакують такі ж само тяжкі валізи -- вже не через аварію, а через війну.

Маршрутом без кінця і краю

Чорнобиль став першою масштабною травмою вимушеного переселення в новітній українській історії. Ще до Незалежності, але вже з усіма характерними рисами типової державної реакції. Людей вивозили швидко. Рішення ухвалювалися централізовано і без пояснень.

Планування здійснювалося в рамках короткотермінових перспектив. Евакуація перетворилася на суто технічний процес: вивезти людей, розподілити їх по нових місцях, звітувати про результати. Державні органи займалися організацією переселення, але не готові були взяти на себе повну відповідальність за подальше життя переселенців.

Справжня проблема полягала не лише у відсутності ресурсів чи досвіду. Суть справи полягала в тому, яким чином формулювалися завдання. Людину сприймали як просту одиницю обліку, а не як складну істоту, що перебуває в різноманітних соціальних, економічних і психологічних зв'язках. Проте в політичному контексті того часу це майже не враховувалося.

І саме ця редукція -- до "переселеного населення" -- згодом стане типовою. Сьогодні мільйони внутрішньо переміщених осіб проходять той самий шлях -- тільки швидше і у більших масштабах. І знову перед ними стоїть привид "щасливої дороги".

Витіснення з порядку денного

Тимчасові заходи швидко перетворилися на тривалі. Гуртожитки, містечка для переселенців, службові квартири – всі ці варіанти спочатку сприймалися як короткочасні рішення, але фактично затрималися на багато років. Люди опинилися в ситуації, де важко було будувати плани на майбутнє: не було ані визначеного статусу, ані зрозумілих обіцянок.

Психологічна підтримка як засіб була фактично відсутня. Травматичний досвід переселення не документувався, не аналізувався і, відповідно, не лікувався. Він просто ігнорувався в рамках офіційної політики.

Соціальні виплати, які мали компенсувати втрати, через інфляцію і відсутність системної індексації перетворилися на формальність. Медичні програми звужувалися, часто залишаючись на папері. Те, що мало бути довгостроковою підтримкою, з часом стало набором символічних жестів. Не тому, що хтось спеціально вирішив "зекономити" саме на цих людях, а тому, що система не була налаштована на довгу дистанцію.

Але чорнобильці нікуди не зникли -- зникла увага до них. І це принципова різниця. Проблема не в завершеності трагічної історії, а в її витісненні з порядку денного.

Сьогодні ми бачимо схожі тенденції у взаємодії з внутрішньо переміщеними особами. Хоча масштаби та причини відрізняються, деякі риси залишаються впізнаваними. На початку — оперативні рішення, орієнтовані на забезпечення первинної безпеки. Згодом настають затримки, фрагментарність дій та передача відповідальності між різними установами. А також спостерігається поступове зменшення уваги до цієї проблеми.

Один з рівних серед інших.

У цій системі існує ще одна характеристика, про яку зазвичай не говорять відкрито. Ми часто стикаємось із ситуацією, яку Джордж Орвелл влучно описав словами: "усі рівні, але деякі рівніші за інших". Деякі отримують тисячі гривень у вигляді компенсацій, тоді як інші - лише мізерні суми. Одні мають можливість безкоштовного лікування, а інші - ні. Держава фактично визначає, кому надавати допомогу в першу чергу, а кому - лише в майбутньому і в обмеженому обсязі.

Це частково можна пояснити браком ресурсів. Проте не менш важливим фактором є відсутність ясних і узгоджених критеріїв. Коли такі критерії не існують, прийняття рішень стає спонтанним. А спонтанний підхід у соціальній політиці нерідко призводить до проявів нерівності.

Одні групи опиняються в центрі уваги, інші -- на периферії. Одні отримують швидші рішення, інші -- відкладені. З часом це формує ієрархію, яка ніколи не була проголошена, але реально існує. У цій ієрархії нові трагедії часто витісняють вже наболілі.

І саме тому чорнобильці та ліквідатори сьогодні значною мірою випали з фокусу. Не тому, що їхні проблеми вирішені, а тому що з'явилися інші. Так поступово формується зона відчуження навколо застарілих проблем.

На узбіччі тимчасовості

Безумовно, порівняння між Чорнобилем і війною не є абсолютно коректним. Фактори, що їх спричинили, суттєво відрізняються — на одній стороні радіаційне забруднення, на іншій — гучний гуркіт артилерії. Проте наслідки в обох випадках виявляються схожими: втрата житла, розрив соціальних зв'язків, відсутність перспектив. Це веде до аналогічної пастки хронічної нестабільності.

У обох ситуаціях бракує всеосяжної державної політики — стратегічного документа, який би на умовні 10 років наперед визначав, скільки осіб, яку підтримку та в які терміни вони отримуватимуть. Ця стратегія повинна включати не лише фінансову допомогу, а й соціальну інтеграцію (житлові питання, працевлаштування, освіту для дітей) та психологічну реабілітацію.

У обох ситуаціях існує небезпека, що "тимчасове" може перетворитися на стале, як це сталося з чорнобильцями, які в 90-х роках отримували обіцянки "потерпіть", а в 2020-х їх запитують: "ви все ще тут?"

Соціальний детектор Гейгера

Радіація державного відчуження не завжди проявляється різко. Вона накопичується -- у відкладених рішеннях, недоіндексованих виплатах, формальних відповідях і відсутності координації. Кожен окремий збій виглядає не критично. Але разом вони створюють середовище, в якому проблема стає хронічною.

До неї звикають як до неприємного, але звичного тла. Держава і суспільство адаптуються до того, що не повинно бути нормою. Лічильник Гейгера, тривожно потріскуючи, вимірював радіацію -- те, що не видно. А на соціальному лічильнику сьогодні -- понад 4 млн внутрішньо переміщених осіб. Яких теж не дуже хочуть помічати.

І це вже не просто статистика. Це показник напруженості в системі, яка працює з перевантаженням. Різко змінюється соціальна структура країни: частина громад втрачає населення, інші -- його приймають, але не завжди мають для цього ресурси.

Важливо не допустити поступового розпаду соціогенних елементів -- тих складових, які утримують зв'язки між людьми, державою та територіями. Йдеться про доступ до послуг, передбачуваність підтримки, довіру до правил і здатність системи працювати однаково для різних груп. Без цього починається повільне руйнування соціальної тканини -- і формування зони суспільного відчуження.

Повернутися обличчям до ВПО

Ризики реальні. І висновки начебто давно очевидні. Але так і не стали частиною цілісної політики. Підтримка постраждалих не може будуватися як реакція на чергову кризу -- через тимчасові програми, разові рішення або ручне "латання" проблем.

Держава має повернутися обличчям до ВПО-1986, ВПО-2014 та ВПО-2022 -- не на рівні пам'ятних дат чи ритуальних жестів, а через конкретні рішення, які працюють у реальному житті:

Перетворити примарний сценарій.

Усі ці рішення прості для розуміння. Вони складні з погляду реалізації, бо потребують стабільності, послідовності та мінімізації ручного управління. Але без цього ми будемо відтворювати той самий сумний сценарій -- з тяжкими валізами та наслідками. Через маршрут у безвихідь.

Досвід Чорнобиля у цьому сенсі -- не лише про раптову техногенну катастрофу. Йдеться про ризик повзучої соціальної трагедії -- коли не окремі рішення, а сам підхід провокує нерівність, нестабільність і втрату довіри до держави.

Автобус із квітня 1986-го начебто нікуди й не подівся. Він просто рухається далі -- змінюються причини, дорожні знаки й люди. Поки соціальний лічильник Гейгера тріщить, а водій не міняє маршрут -- зона відчуження навколо переселенців буде зростати.