Зустріч в Алясці: безтурботний спортивний забіг

Прислів'я корінних жителів Аляски, інуїтів, говорить: "Навіть найсильніший орел не злетить вище зірок". Але ця істина не стосується Трампа. Якщо не вдається піднятися на висоту, то, можливо, варто знизити саму зірку. І саме так і сталося. Зірка американської могутності та впливу виявилася під ногами бізнесмена з Манхеттена, який аплодує кремлівському лідеру на червоній доріжці. Несподівано згадується й менш відомий дилер - Віткофф, який, відчуваючи хвилювання, притискав руку до серця, зустрічаючи Путіна під час однієї з його поїздок до Москви.

Версій і передбачень того, що буде, до чого дійдуть очільники Кремля і Білого дому, не бракувало до, не бракуватиме й опісля саміту в Анкориджі. Не завжди варто судити по пресвкидах і "відвертостях" у власній соцмережі від Трампа. Слід звернути увагу на те, про що не говорять або ж згадують пунктиром. А те, про що говорять, -- це, швидше, відволікання уваги від того, про що домовилися і намагаються приховати. Хоча через пару днів після збіговиська вже багато чого стало явним.

Отже, виглядає на те, що основним результатом зустрічі в Алясці стало не просто узгодження подальших дій, а формування певного коридору можливостей для України, де їй доведеться вибирати між малоприємними та ще більш неприємними варіантами. Кожна зі сторін (при цьому не йдеться про особистості Трампа та Путіна, а про США і Росію) представляє саміт як свою перемогу. Російська пропаганда акцентує на нібито подоланні політичної ізоляції Кремля, тоді як трампоганда говорить про "шлях до миру", який, за їхніми словами, може розпочатися вже наступного тижня.

Лише-но запах реактивного пального вітрів Трампа і Путіна згас над Анкориджем, як президент США активізував "мирний процес" на повну. 18-го числа він запросив Зеленського до Вашингтону (вже стало відомо, що без червоної доріжки для українського президента), а 22-го планує провести тристоронній саміт із Зеленським та Путіним. Дональд поспішає. Чи можливо, він занепокоївся натяками та погрозами з боку Путіна, який двічі підкреслив, що радий бачити Трампа в строю?

З одного боку, очевидно, що час до засідання Нобелівського комітету в Осло стрімко наближається, а мирна угода щодо "української кризи" все ще не на горизонті. Трамп, який палко прагне отримати Нобелівську премію, має на це не лише свої причини. Можливо, йому стало відомо, що 31 серпня в китайському Тяньцзіні розпочнеться 25-й саміт глав держав і урядів Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Ця подія обіцяє бути надзвичайно важливою, адже збереться понад 20 країн і 10 міжнародних організацій. Прем'єр Індії Нарендра Моді вперше за п'ять років вирушить на цей саміт, оскільки раніше відносини з Китаєм значно погіршилися. Також очікується приїзд кремлівського лідера, хоча остаточне підтвердження ще не надійшло. Проте вже відомо, що на полях саміту планується зустріч у форматі РІК — Росія, Індія, Китай. Останній раз цей формат проводився у 2018 році на саміті G20 в Буенос-Айресі. Сі Цзіньпін представить своє бачення нового багатополярного світу, де Захід втрачає свою провідну роль, а Євразія, що об'єднується навколо Китаю, стає центром нових глобальних тенденцій. В таких умовах MAGA Трампа та він сам можуть виглядати безпорадно, якщо не вдасться укласти "мир" в українському конфлікті на вигідних Росії умовах. Трамп вже зазнав поразки в тарифній війні з Китаєм, а його погрози накласти мита на імпорт російської нафти виявилися лише порожніми словами, тому він не бажає знову опинитися в незручній ситуації перед Сі. Проте все більше стає очевидним, що саме це може статися. Китай обережно, але в цілому позитивно реагує на результати аляскинського саміту, оскільки він пройшов у потрібному ключі для співпраці Сі та Путіна.

Китайський чинник змушує Трампа врубати форсаж. Трамп усе ще марить ідеєю "відірвати Росію від Китаю". Американська, та й російська теж, залежність від китайських рідкісноземельних металів (РЗМ) і виробів із них дається взнаки обом. Передусім, звісно, американцям, які ще на початку 2000-х вичерпали свої (немаленькі) поклади РЗМ. Росія має значні, хоча й не такі гігантські, як у Китаї, ресурси РЗМ. Значною мірою вони розташовані в арктичній зоні Республіки Саха. Росія не в змозі їх розробляти, в США є відповідні технології та намір реалізувати проєкт розробки родовища на Алясці. Показово, що в передвиборчому фундаментальному витворі трампізму "Мандат на лідерство. Проєкт-2025" чітко зафіксовано: "Систематично зменшувати та зрештою ліквідувати будь-яку залежність США від ланцюжків поставок комуністичного Китаю, які можуть бути використані для загрози національній безпеці, таких як ліки, кремнієві мікросхеми, рідкісноземельні мінерали, материнські плати комп'ютерів, плоскі дисплеї та військові компоненти".

Ідеї Трампа щодо "великої угоди" (big deal) охоплюють не лише спільну розробку арктичних запасів нафти і газу, але й, перш за все, видобуток рідкоземельних металів, а також прагнення покінчити з залежністю від Китаю. Кремль, у свою чергу, підтримує ці амбіції Трампа. Ще в лютому 2025 року Путін висловив готовність до співпраці з американськими партнерами у розробці родовищ рідкоземельних металів, підкресливши, що ресурси Росії значно перевищують українські. Цікаво, що у травні 2025 року компанія "Роснєфть" придбала ліцензію на розробку одного з таких родовищ, назвавши його "перспективним кандидатом" для співпраці зі США, якщо буде досягнута економічна угода. Нещодавно помічник Путіна Юрій Ушаков зазначив, що США та Росія є сусідами через Берингову протоку і мають спільні економічні інтереси в Алясці та Арктиці.

Також слід звернути увагу на те, що Путін 15 серпня підписав указ, який потенційно дозволяє американській ExxonMobil повернутися до "Сахалін-1", найбільшого російського нафтогазового проєкту за участі західного капіталу. Указ опублікований у день саміту на Алясці і передбачає повернення іноземних інвесторів. Щоправда, за умови, що вони сприятимуть зняттю західних санкцій, укладуть контракти на постачання необхідного обладнання та переведуть кошти на рахунки проєкту. ExxonMobil вийшла з проєкту 2022 року, втративши 4,6 млрд дол.

Слід підкреслити (про що я згадував у нещодавній статті на ZN.UA), що контроль Кремля над російським транзитом у критичний момент для американських нафтогігантів Chevron та ExxonMobil, які займаються видобутком в Казахстані, забезпечує Путіну необхідний важіль впливу на дії Білого дому, незважаючи на те, хто occupy Овальний кабінет.

Трамп не поспішає вводити санкції, хоча зазначає, що в разі провалу переговорів США готові посилити обмеження проти "Роснєфті", "Лукойла", "тіньового флоту" та ввести нові мита на імпорт російської нафти. Це нагадує нещодавні заходи щодо індійських товарів, які, можливо, вже завершилися після подій на Алясці. Загрози Трампа накласти санкції на всіх не зовсім лякають Путіна, оскільки через падіння цін на нафту Кремль відчуває фінансові труднощі у фінансуванні війни, а витрати постійно зростають. Додатково, "гроші з сусідів", які поступово висихають, також не приносять бажаних результатів.

Як завжди, необхідно поглянути на внутрішньоамериканські проблеми Трампа. Йому не вдалось ефектним бомбовим ударом по Ірану відволікти увагу політикуму і суспільства від справи Епштейна. 4 вересня і Сенат, і Палата приступають до роботи після літніх канікул. Трамп переконав сенаторів не ухвалювати законопроєкту про пекельні санкції проти Росії, бо, мовляв, він зробить усе сам із Росією, натомість його зусилля не привели до результату. І сенатори, і конгресмени, звісно, не тільки не будуть байдужими до приниження США Трампом перед воєнним злочинцем, але й продовжать цікавитись, а що там зі справою Епштейна? До проміжних виборів залишається рік. У таборі MAGA розбрат і чвари через це.

На цьому фоні Трамп прагне досягти успіху у вирішенні "українського конфлікту", вважаючи, що це дозволить йому стерти всі свої "провини" і, можливо, принесе Нобелівську премію. І, ймовірно, Путін натякнув Трампові, що "вільний розподіл" ресурсів і в інших сферах не залишиться без наслідків.

Фактично, Трамп прийняв погляд Путіна на "конфлікт в Україні", вважаючи його не агресією Росії, а своєрідною "українською кризою", яка виникла внаслідок "вторгнення Заходу на історично російські землі", і тепер "Росія відновлює свої права". Багаторазові заяви Трампа, починаючи з його передвиборчої кампанії, що війна в Україні є "війною Байдена", лише підкріплюють путінське пояснення про суть конфлікту з його "глибинними причинами". Путін, в характерному для себе стилі, натякнув Трампу, що даний конфлікт в Україні ніколи б не розпочався, якби він залишався президентом США.

Раптовий дзвінок Трампа до самопризначеного лідера Білорусі Аляксандра Лукашенки, ймовірно, не є випадковістю. Вважаю, що це спланований крок. Згадаємо, як генерал Келлог відвідував Мінськ – цей візит тримали в секреті. Трамп, вочевидь, намагається попередити Лукашенка про недопустимість будь-яких дій з території Білорусі силами, задіяними в навчаннях "Запад-2025", особливо щодо країн Балтії та Польщі. Він також акцентує на необхідності припинити розмови про "Орєшнікі" та ракетно-ядерні питання, а також про небажаність надмірного впливу Китаю на Мінськ. У відповідь Лукашенко може отримати деяке послаблення санкцій і, можливо, повернення Мінська до статусу переговорного майданчика для "урегулювання української кризи" або навіть місця для потенційної зустрічі Трампа з Путіним, якщо в цьому виникне потреба. Це, безумовно, буде до вподоби і Путіну. Перед тим, як відбудеться "наступний раз у Москві", Путіну потрібно, щоб Трамп "визрів" як "клієнт". Крім того, йому важливо натякнути Трампові, що Білорусь для Росії є такою ж важливою територією, як Аляска для США, а Україна може бути сприйнята як Каліфорнія чи Техас, яка отримає "тисячу миль океану", ставши частиною Росії.

Стає дедалі ясніше, що Путін вдався до хитрощів, створивши у Трампа ілюзію готовності до "договорняків". Цей процес стосується не лише РЗМ чи енергетичних ресурсів, але й, перш за все, України. Для американського президента ця країна не має жодної вартості, а навпаки, є джерелом його проблем і невдач. Чому б не спробувати обміняти "нерухомість", якщо є потенційний покупець? Можливий варіант бартеру.

Проте ця угода навряд чи буде чесною, адже Путін не має наміру "віддалятися" від Китаю. Для нього це справжня катастрофа. Він прагне отримати все — як Україну, що залякується погрозами Трампа Зеленському, так і зберегти стосунки з Пекіном, намагаючись маневрувати у співпраці з Сі. Однак Трамп усвідомлює, що саме в форматі Путін — Сі відбуватиметься координація на саміті ШОС у Тяньцзіні, тому він намагається встигнути до 31 серпня.

Варто зазначити, що в американському суспільстві існує значна підтримка України та скептицизм щодо Росії та Путіна. Трамп, безумовно, може намагатися ігнорувати цю ситуацію, але йому далеко не байдуже, з яким рівнем довіри республіканці вийдуть на проміжні вибори до Конгресу 2026 року, адже їхній програш матиме для нього катастрофічні наслідки. З іншого боку, Зеленському неможливо прийняти пропозиції Трампа, які містять вимоги Путіна, оскільки нещодавно українська влада усвідомила, що громадянське суспільство має власну думку і готове реагувати на дії уряду. Навіть якби Зеленський мав бажання, він не наважився б зробити кроки в бік Трампа, оскільки це неминуче призвело б до внутрішньої політичної кризи та серйозних соціальних потрясінь. Отже, позиція України у Вашингтоні повинна бути рішучою і непохитною.

Безсумнівно, що 15 серпня Трамп перейшов етичну межу, потиснувши руку особі, яка вчинила військові злочини. Сумніваюся, що Нобелівський комітет, що працює за чіткими правилами, зможе проігнорувати цей факт, адже мова йде про премію миру, а не про Нобелівську премію в галузі науки. Її не можна присуджувати людині, чиї дії можуть призвести до конфліктів. Нехай номінації залишаться на наступний рік. Моральні авторитети з України та Європи, зокрема Український ПЕН, а також різноманітні міжнародні культурні та мистецькі асоціації повинні звернутися до Нобелівського комітету з закликом не розглядати подані номінації Трампа, тим більше що формально терміни подачі цьогоріч вже давно завершені.

Стара латинська істина провіщає: nullum magnum periculum sine periculo vincitur, тобто жодна велика небезпека не долається без небезпеки. Європа має діяти превентивно, а не реактивно. Не для захисту України, а для того щоб убезпечити своє майбутнє. Не якесь абстрактне й віддалене, а цілком конкретне майбутнє, яке стрімко стане сьогоденням через найближчі місяці, максимум роки. Щоб воно не стало воєнним лихоліттям на просторах у Балтійсько-Балканській зоні, потрібно діяти на випередження для збереження хоча б статус-кво. Це як пожежники не допускають поширення лісової пожежі, випалюючи певну ділянку на шляху вогняного валу.

Ключовим аспектом є те, що у Вашингтоні сформується група підтримки президента України, до якої увійдуть лідери провідних європейських країн, серед яких "залізні леді" Європи, зокрема Урсула фон дер Ляєн та Джорджія Мелоні. Це справді важливо. Проте, необхідно вжити додаткових заходів у боротьбі з російською агресією, яка, за словами Наталі Тоцці, голови італійського Інституту міжнародних справ, на Київському безпековому форумі, є "американською зрадою", що вказує на зрадницьку позицію попереднього президента Трампа.

Зрозуміло, що політики Європи відчують страх від самої ідеї, що континент може опинитися у війні. Вони вважають, що конфлікт в Україні — це лише проблема України. Традиційно, стратегія Заходу, зокрема Європи, полягала в тому, щоб обмежити війну виключно в межах України. Проте агресор має інші плани, спрямовані не лише проти України, але й проти Європи в цілому. Методи ведення війни різняться: традиційні — проти України, а гібридні — поки що — проти Європи. Насправді, нічого не заважає окремій європейській державі або союзові країн направити кілька авіаескадрилей для захисту українського повітря, принаймні над Правобережжям, у рамках гуманітарної місії.

Європейським державам потрібно справжнє випробування своїх збройних сил. Стандарти НАТО, сучасні навчальні центри та полігони не є достатніми для оцінки реальної боєздатності та готовності тих сил, які традиційно вважаються арміями європейських країн. Західні військові, особливо американці, зазнали поразки від слабо озброєних формувань на Близькому Сході та в Афганістані. Ці групи не мали ані авіації, ані ракет, ані супутників на орбіті, проте змогли здобути перемогу над США в 20-річному конфлікті. Американські війська врешті-решт залишили Афганістан в ганьбі. До речі, до цієї поразки США призвів своїм "пісділом" Дональд Трамп, який став ініціатором підписання "Угоди про мир в Афганістані" 29 лютого 2020 року.