Жінки на фронті: збереження здоров'я та боротьба за виживання в умовах конфлікту

Як збройний конфлікт позначається на доступі українських жінок-військових і жінок-ВПО до медичної допомоги

Рюкзак Наталі завжди перевантажувався більше, ніж слід би. І справа була не в боєприпасах — а в гелях для душу, шампунях та засобах гігієни. Протягом багатьох років військова брала їх для себе та своїх товаришів, вирушаючи на лінію фронту. Це не було її службовим обов’язком — просто ніхто інший не звертав на це уваги. Тим часом, на відстані сотень кілометрів від зони бойових дій, переселенка Оксана стояла в черзі до реєстратури невідомої поліклініки, не знаючи, як пояснити, що у неї немає декларації, що вона вагітна, і що вона взагалі не з цих місць. Дві жінки. Два різні фронти, але одна система, яка їх не помічає.

Наталія, якій 33 роки, вирішила змінити своє ім'я з особистих причин. Вона є майором Збройних Сил України і через проблеми зі здоров'ям наразі виконує свої обов'язки в одному з навчальних центрів. За її плечима вже шість років участі у бойових діях. За професією вона вчителька, а в 2016 році вирушила на фронт добровольцем в АТО, потім брала участь в ООС. Повномасштабна війна застала її на Донеччині, безпосередньо на лінії фронту.

Перший час після 24 лютого 2022-го вона згадує так: "Майже місяць не милася взагалі. Із засобів гігієни -- лише вологі серветки. Волосся на голові буквально боліло від бруду. Перші два місяці на лінію зіткнення взагалі нічого не підвозили -- навіть води".

Із часом постачання продуктів і води на лінію розмежування дещо налагодилося. Але гігієна -- ні. Прокладки, мило, шампунь ніколи не входили до переліку того, про що думали передусім. Це й досі зона відповідальності самих жінок.

Є один березневий спогад, який Наталя згадує з іронічною усмішкою. У 2022 році, повертаючись з бойового завдання, вона зупинилася в магазині: "Купила всі прокладки, що були в наявності. Знала, що цього дня зустрінуся з подругами з дивізіону — їх зібрали в одному місці на 8 Березня, щоб вони мали змогу відпочити та отримати тюльпани. Мої прокладки викликали у них більше радості, ніж квіти, грамоти та цукерки разом узяті". Відтоді, за її словами, ситуація не змінилася.

За роки служби на передовій Наталя жодного разу не проходила планового огляду в гінеколога чи мамолога. Не тому, що не хотіла. Тому що їх просто немає на передовій. Жінки-військові бачать гінеколога лише під час проходження військово-лікарської комісії -- раз на кілька років. Програми турботи про жіноче здоров'я не існує. Консультації -- онлайн, ліки -- власним коштом.

Одного разу Наталя відчула себе погано, і лікарі запідозрили пневмонію. Її терміново доправили до лікарні в Краматорську. Коридори були переповнені, а черги до лікаря сягали 12 годин. "Не можу пред'явити жодних претензій до медиків — вони роблять все можливе. Але в населених пунктах, що знаходяться поблизу фронту, медичних працівників катастрофічно не вистачає, як для цивільних, так і для військових," — зазначає військова.

Історія з формою та спорядженням - це окрема, не менш вражаюча тема. Протягом усіх років служби Наталя жодного разу не отримала спеціально розробленої жіночої військової форми. У військових підрозділах жінкам все ще видають чоловічі труси. Що стосується бюстгальтерів, то в армії, де наразі служать близько 70 тисяч жінок, ця тема взагалі не піднімається. Жіноча форма з'явилася лише у 2024 році — через десять років після того, як жінки почали масово брати участь у бойових діях. Однак до підрозділу Наталі вона так і не дійшла.

Є також позитивна новина: жіночі організації розпочали забезпечувати відповідною білизною. Негативна сторона полягає в тому, що вона ще не надійшла до більшості підрозділів.

"Приємно, що є люди, які цим опікуються. Але чому таку роботу мають виконувати саме волонтери?" — запитує жінка.

Наталя вступила до армії в повному здоров'ї. Після шести років служби в умовах бойових дій, вона тепер має 12 гриж у хребті, запалення білої речовини мозку та фіброміому, з якою перебуває на обліку в онкологічному диспансері. А також, вона страждає від посттравматичного стресового розладу.

"Безумовно, я отримую медичну допомогу у військових лікарнях, але це стосується в основному фізичного самопочуття. Щодо психічного здоров'я, я працюю над його відновленням самостійно і за власні кошти: займаюся з цивільним психологом, психотерапевтом та психіатром," — підкреслює військова.

У навчальному центрі, де працює Наталя, відсутній психолог. Проте навіть там, де вони присутні (чотири спеціалісти на триста осіб), реальна робота з військовими практично не ведеться. Психологи в основному зайняті адміністративними завданнями: службовими розслідуваннями та оформленням справ "двохсотих" — кожен випадок потрібно завершити протягом десяти днів. На підтримку живих людей не залишається часу.

"Одного разу мене надіслали у відпустку до Буковеля. Мені надали путівку, яка включала харчування та проживання, але не було жодної програми психологічної підтримки. Проте, як відзначає Наталя, краєвиди гір і природа не здатні вилікувати ПТСР." Вона виступає за системний підхід: необхідно виводити психологів зі складу медичних бригад і формувати окремі спеціалізовані підрозділи, де професіонали зосереджуватимуться виключно на людях, а не на паперах. На сьогоднішній день, психологічну допомогу військові здебільшого отримують лише в одному випадку — потрапивши до шпиталю.

Поки Наталя служить, мільйони жінок змушені шукати нове місце для життя. До соціальної працівниці мобільної команди МБФ "Українська фундація громадського здоров'я" (УФГЗ) у Харкові прийшла жінка -- назвемо її Оксаною. Виїхала з невеликого містечка на Харківщині. Вагітна. Живе у знайомих. Перше, що запитала: де тут узагалі лікарня? Вона не знала, що має право на безоплатного лікаря. Не знала, що таке декларація. Не знала, що держава зобов'язана її лікувати на новому місці проживання. В її рідному містечку медицини вже не лишилося: лікарі виїхали, фельдшерсько-акушерський пункт не працює, аптека зачинена.

Соціальна працівниця підтримала Оксану, допомігши їй знайти доступне житло та оформити облік по вагітності. Вона також зібрала необхідні речі для виписки з пологового будинку і забрала Оксану з лікарні після пологів. Це не є традиційною медичною послугою. Це мережа піклування, яку держава не змогла створити за чотири роки війни, і яку неурядові організації та волонтери формують з наявних ресурсів.

Таких, як Оксана, мільйони. Станом на початок 2025 року в Україні зареєстровано понад 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, майже 60% із них -- жінки.

Мобільні команди УФГЗ здійснюють свою діяльність у таких містах, як Харків, Дніпро, Полтава, Миколаїв, Одеса, Львів, Вінниця та Київ. Найчастіше жінки, які є внутрішньо переміщеними особами, звертаються не з конкретними медичними проблемами. Їхні запити набагато простіші, але в той же час дуже показові: як можна знайти кваліфікованого лікаря у новому місті?

Багато людей не усвідомлюють, що можуть укладати декларацію з сімейним лікарем за адресою свого фактичного проживання та отримувати безкоштовну медичну допомогу. Це питання особливо актуальне для вагітних жінок та тих, хто страждає на хронічні захворювання, такі як діабет, астма чи онкологія. Для них стабільний доступ до ліків є критично важливим, адже перерва в лікуванні може мати серйозні наслідки для здоров'я і навіть життя.

Соціальні працівниці з команд надають допомогу у пошуку найближчих медичних закладів та організації запису до лікаря. Для тих, хто не має можливості самостійно пересуватися, вони також організовують дистанційні консультації. Деякі жінки продовжують підтримувати контакт зі своїм лікарем, з яким працювали раніше, через телефонні дзвінки або під час рідкісних візитів додому. Інші ж обирають звертатися до приватних клінік, незважаючи на обмежені фінансові ресурси.

Жінки у цій війні — це не просто фонові персонажі. Вони перебувають на передовій, у прифронтових містечках. Вони рятують своїх дітей, а потім повертаються, щоб піклуватися про своїх літніх батьків. Ця війна живе в них — у їхніх тілах і розумах, і часто вони не отримують жодної підтримки з боку інституцій.

Існує кілька дій, які можна реалізувати вже сьогодні без потреби в мільярдних витратах: щорічні медичні огляди для жінок-військових; регулярні психологічні оцінки, а не лише раз на кілька років; звільнення психологів від рутинної документації для роботи безпосередньо з військовослужбовцями; фінансова підтримка для придбання гігієнічних засобів та білизни, поки постачання не буде стабільним.

Підтримка неурядових організацій, які виконують функції, що повинні забезпечуватися державою, – це не просто акт благодійності, а нагальна потреба. Проте цього недостатньо, якщо така підтримка базується лише на ентузіазмі та грантах від донорів, а не на законодавчих ініціативах і бюджетних асигнуваннях. Дистанційні медичні консультації та мобільні клініки повинні стати стандартом державної медицини, а не залишатися волонтерськими проектами. Психологічна реабілітація — це не просто відпочинок у Буковелі без належної програми, а серйозний процес лікування з кваліфікованими фахівцями, які мають реальний досвід війни.

Наталя уже не виходить на передову. Але досі платить за власне лікування сама. Оксана народила дитину -- завдяки команді людей, які вчасно підхопили, а не завдяки системі. Літні жінки в прифронтових селах чекають, поки хтось згадає, що вони там є.

Держава, що базується на жіночій стійкості — як на фронті, так і в тилу, — повинна реагувати не лише словами вдячності, а й реальними діями. Поки цього не відбувається, тягар рюкзака залишається важким. І це недопустимо.