Якби не Володимир Зеленський.

Наша країна любить грати у якбитологію.

Ми дискутуємо про можливі наслідки, якби В'ячеслав Чорновіл здобув перемогу у 1991 році. Чи могла б Україна зберегти статус ядерної держави у 1994 році? Чи були реальні шанси на отримання ПДЧ у НАТО в 2008 році? Однак останні три роки основна суперечка в країні зосереджена на тому, яким чином вибори 2019 року вплинули на вторгнення.

Прихильники п'ятого президента висловлюють думку, що його повторне обрання могло б запобігти розгортанню масштабної війни. Вони вважають, що розвиток ракетної програми та модернізація збройних сил змусили б Кремль переглянути свої плани. Петро Порошенко, на їхню думку, був ключовою фігурою "агенди суверенітету" у виборчих бюлетенях, і його перемога стала б чітким сигналом як для Москви, так і для міжнародної спільноти про серйозність українських намірів.

Прихильники цієї теорії стверджують, що перемога Володимира Зеленського стала каталізатором для російських амбіцій. Вони вважають, що політична недосвідченість новообраного президента спонукала Путіна до підготовки військового вторгнення. На їхню думку, результати виборів 2019 року переконали Кремль у непевності української державності та комічності її керівництва, що, в свою чергу, зробило війну неминучою.

Ці висновки базуються на припущенні, що українська армія та політична воля п'ятого президента раніше становили серйозну перешкоду для вторгнення. Вважається, що за Володимира Зеленського позиції Збройних Сил України та самої держави ослабли настільки, що країна стала вразливою. Але що, якби припустити, що в Кремлі ніколи не сприймали українську армію та державу як реального суперника? Ідея про "другу армію світу" виникла не вчора, і до лютого 2022 року Москва не мала підстав у цьому сумніватися. А що, як єдиною причиною, чому вторгнення не відбулося раніше, була впевненість Москви у тому, що без цього можна обійтися?

Кремль чітко окреслив свою позицію щодо нашої країни ще під час анексії Криму. Всі його дії з того часу були спрямовані на підрив української державності. Другі Мінські угоди подарували Москві ілюзію, що вона зможе змусити Київ добровільно відмовитися від свого суверенітету. Поки існувала надія, що Україна обере "боснійський сценарій", це слугувало затримкою для військового варіанту розвитку подій.

За п'ятого президента ці очікування балансувалися українською реальністю. В парламенті були промосковські фракції. У медіапросторі - проросійські телеканали. Все це могло створювати в Кремлі ілюзію, що наступного електорального витка до влади в Україні прийдуть ті, хто перетворить країну на ще одну "білорусію". Цілком можливо, що й перемогу Володимира Зеленського сприйняли в Москві саме так.

А надто що він охоче давав приводи так думати. Готовий був побачити мир в очах російського президента. Закликав до переговорів. У вересні 2019-го Москва навіть передала Києву 35 в'язнів, включно з Олегом Сенцовим - як своєрідне заохочення нової української політики. А потім надії Москви на остаточне дипломатичне вирішення українського питання почали танути.

Мінські угоди залишаються в стані очікування. Вибори на тимчасово окупованих територіях знову були пов'язані з умовою виведення російських військ. Ніхто не ініціював зміни до Конституції. На початку 2021 року нова українська влада запровадила санкції проти Віктора Медведчука та його телеканалів. Якщо раніше в Кремлі існували надії на підкорення України без військових дій, то в той момент ці ілюзії остаточно розвіялися.

У цьому всьому закладено чималий відтінок іронії.

Кремлівській владі не доводилося затягувати розв'язання великої війни з огляду на українську силу. Натомість, саме компроміси з української сторони давали змогу існувати в нашій політичній реальності тим, хто просував в Москві концепцію своєї незаперечної перемоги на виборах. Якби ці політики зникли з українського політичного поля раніше, повномасштабне вторгнення могло б трапитися ще за часів президентства Петра Порошенка.

Концепція блицкригу виникла в Кремлі не лише через недосвідченість шостого президента України. Це скоріше була реакція на очищення політичного поля від московських агентів. Запроваджені санкції позбавили їх можливості позиціонувати себе як потенційних намісників у Києві. В результаті, замість московської стратегії "м'якої сили", з'явилася ідея жорсткого тиску.

Прихильники п'ятого президента вважають, що перемога "яструба" на виборах 2019 року могла б уберегти нашу країну від війни. Проте існує й інша думка: такий розвиток подій міг би раніше усунути ілюзії Кремля. Він міг би спонукати до думки, що війна є єдиним способом "повернути" Україну. Якщо це справді так, то сценарій вторгнення міг би бути ініційований ще до лютого 2022 року.

Можливо, що перемога Володимира Зеленського насправді не стала причиною для вторгнення. Навпаки, це могло призвести до його затримки. Поки шостий президент намагався донести до Москви сигнали про готовність до переговорів, у Кремлі могли вважати агресію зайвою. Як тільки Зеленський почав використовувати політичну риторику свого попередника, конфлікт став неминучим.

Росія не розпочала війну через перемогу Зеленського в 2019 році чи поразку Порошенка. Причиною конфлікту стало те, що Медведчук не зміг досягти успіху.