Деякі слова хочеться кричати на весь світ, але сил не вистачає навіть на знаки оклику.
- Мамо, чи могла б ти покликати дітей, будь ласка?
Жінка тримає телефон у гучному режимі, а навколо лунає людський гамір. На її плечах розгорнуто синьо-жовтий стяг України. В одній руці, окрім мобільного, вона тримає букет яскравих жовтих хризантем, а інша рука притиснена до щоки — так їй зручніше витирати сльози.
- Синочку, ти мене чуєш? Мішенька, я вже повернувся додому, котику. Привіт, моя донечко. Я вже вдома, мамо. Я знову в Україні. Ось так!
Це "всьо" - не про те, що розмову завершено. Навпаки - що добіг кінця той період, коли такі розмови були неможливі. Що людина вийшла з полону.
13 вересня цього року між Україною та Росією стався обмін, який у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими назвали особливим. Причина в тому, що вперше за тривалий час вдалося звільнити 23-х українок, 7 з яких були цивільними.
Редакція "Української правди" сподівалася, що у цей день серед звільнених опиниться і наша колега - журналістка Вікторія Рощина, яку російські військові захопили ще в серпні 2023 року. Згідно з попередніми даними наших джерел, така ймовірність дійсно існувала. Однак російська сторона не передала її. У жовтні Міністерство оборони Росії повідомило батькові Вікторії, що 19 вересня вона померла. Насправді ж, вона стала жертвою насильства з боку російського режиму.
В пам'ять про журналістку Вікторію Рощину, яка була сповнена пристрасті та глибокого співчуття, а байдужість їй була чужою.
Повертати цивільних - неймовірно важке завдання, що ускладнюється відсутністю офіційних процедур. Міжнародне право передбачає обмін військовополоненими, але ніякого законного механізму для обміну цивільними не існує.
В теоретичному аспекті, сторона, що веде бойові дії, не має права примусово утримувати осіб і зобов'язана їх звільнити. Проте в реальному житті цей процес часто називають не обміном, а поверненням, і вимагає залучення посередників з інших держав. Наприклад, у випадку, згаданому вище, вивільнення цивільних осіб стало можливим завдяки сприянню Об'єднаних Арабських Еміратів.
"Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими збирає дані про всіх цивільних, утриманих в Росії. Але їхню кількість ми не оприлюднюємо: окрім підтверджених даних є ще випадки, інформація про які отримана із джерел, що потребують подальшої перевірки", - каже УП представник штабу Петро Яценко.
В Офісі генерального прокурора повідомили, що зареєстровано понад 4000 кримінальних справ, пов'язаних із затриманням приблизно 15 000 цивільних українців і українок на території Росії. Слід підкреслити, що не всі з цих п'ятнадцяти тисяч все ще залишаються в полоні: деякі з них могли бути звільнені внаслідок деокупації або ж отримали свободу після переживання катувань.
Однак існує група людей, яка може розраховувати лише на обмін. Це пов'язано з тим, що Росія направила їхні справи до суду і наразі готує або вже ухвалила рішення.
Протягом повномасштабної агресії Україна змогла звільнити 3672 своїх громадян з російського полону. Серед них цивільних виявилося менше 5% — всього 168 осіб, з яких лише третина становлять жінки.
Ми розповімо про трьох українок, яких ще не повернули.
Їх захопили в різних районах, за різних обставин і під різними приводами. Одну з них викрали в ОРДЛО ще до початку великої війни, іншу - на нещодавно захоплених територіях Херсонської області, а третю - в Криму, який на той момент перетворився на плацдарм для наступу на материкову Україну.
Однак у їхніх оповідях є значно більше спільного.
Щоразу, коли Вікторія Клетченко, мешканка Каховки, має можливість зателефонувати з російської колонії до своєї мами, вона ставить одне й те саме запитання: коли ж її нарешті обміняють? Жодного разу вона не могла утриматися від цього запиту. Проте мама, на жаль, не має відповіді.
6 жовтня минулого року Ростовський обласний суд виніс вирок Вікторії, призначивши їй 10 років ув'язнення в колонії загального режиму. Це найнижчий термін, який російський кримінальний кодекс встановлює за злочин шпигунства. В її обвинуваченні йшлося про те, що вона нібито зібрала інформацію щодо розташування російських військових та техніки в окупованій Каховці і передала ці відомості українським спецслужбам.
Інформацію про розташування військових підрозділів за певними координатами вона отримувала або шляхом особистого спостереження за їх переміщенням, або через спілкування в месенджері "Телеграм" з мешканцями Каховки, або під час особистих зустрічей з ними на вулиці, - йдеться у вироку. Крім того, зазначено: "Вона діяла з хибно зрозумілого тоді почуття патріотизму".
У січні цього року Вікторії виповнилося 24. Вона народилася в Каховці і все своє життя прожила там. Навіть на навчання - а вивчилася Вікторія на швачку - вона не виїжджала за межі області. Навички в цій професії знадобилися їй тільки в колонії - там Клетченко шиє в цеху мішки для цукру.
До повномасштабної війни вона працювала в компанії, що видає мікрокредити. Після російського вторгнення в Херсонську область бізнес закрився, а приміщення, де був офіс, розбомбили.
Клетченко мала можливість втекти з-під окупації - її хлопець Вікторія запрошував її приєднатися до нього. Проте вона не бажала залишати своїх батьків, які, в свою чергу, відмовилися покидати місце через майже сліпу бабусю, яка нині вже досягла 87 років.
- А потім Віта промовила: я дівчина, і ніхто не має права мене торкатися, - розповідає її тітка, киянка Вікторія Кузнєцова.
В березні минулого року Віта несподівано зникла, вийшовши з дому. Її батьки безуспішно шукали будь-які сліди доньки. Через три дні вона повернулася, розповідаючи, що її тримали під вартою російські спецслужби. Після цього ФСБ прийшло з обшуком, забравши всі електронні пристрої з дому.
Через кілька тижнів Клетченко знову зникла, і батькам знову не вдавалося знайти жодних слідів її перебування. Через десять днів матері Вікторії зателефонував слідчий з Ростова-на-Дону, щоб сповістити, що її донька наразі знаходиться в місцевому слідчому ізоляторі.
Ростовський ізолятор був знайомий українським правозахисникам і до початку великої війни. У цих стінах утримували більшість кримських політичних в’язнів перед судовими засіданнями. Адвокати нерідко порівнювали умови їхнього утримання з тортурами. Після повномасштабного вторгнення Росія також відправила до камер цього СІЗО полонених захисників "Азовсталі" та Маріуполя.
Суд над Клетченко відбувся також у Ростові. Покарання вона відбуває в жіночій колонії в Азові - маленькому містечку в Ростовській області, що за площею вчетверо більше за її рідну Каховку.
- Віта мала певну інфантильність у своєму характері. Вона була справжньою домашньою дитиною, що росла в оточенні батьків, - ділиться спогадами про Вікторію її тітка. - Її велика любов до тварин не залишала байдужими нікого. У неї були хворі кіт і собака, за якими вона постійно доглядала та лікувала.
Тепер піклуватися про них доводиться мамі. Батька Вікторії не стало цього року - серце не витримало. Після того, як доньку схопили, він дуже переживав, що не зміг її вберегти, що не догледів.
- Для чого над вами проводили тортури?
На мій погляд, атмосфера була наповнена веселощами та радістю, і це було очевидно, адже люди отримували справжнє задоволення. Я почувалася як маріонетка, адже вони могли робити зі мною все, що бажали. Постійно піддаючи мене випробуванням, їм не вдалося дізнатися нічого нового — вже з першого дня вони дізналися все, що я знала.
Червень 2023 року. Південний окружний військовий суд, розташований у Ростові-на-Дону. Державний обвинувач ставить питання. На лаві підсудних сидить 43-річна українка Наталія Власова.
Її затримали ще в березні 2019 року на контрольованому бойовиками "ДНР" пункті пропуску "Оленівка", підозрюючи у зв'язках з українськими спецслужбами. Чотири місяці вона провела в жахливих умовах у в'язниці "Ізоляція" — це був найстрашніший період у її житті. В якийсь момент Власова просила, щоб її застрелили під час спроби втечі, але катівники з "Ізоляції" відповіли, що ні, вона повинна терпіти.
"Я не можу назвати їх інакше, як маніяками, адже отримувати задоволення від завдання болю беззахисній жінці та вчинення різноманітних збочень - це не в силах кожної людини," - заявила Власова під час судового процесу.
Ці слова - лише найменш жорстока частина її свідчень про чотири місяці у тюрмі. Повна історія Власової наповнена криками страждання та тріском електричних імпульсів, просякнута запахами крові, сперми та нашатирного спирту.
Під час жорстоких катувань, коли їх інтенсивність досягає критичної межі, настає момент повної апатії — стає байдуже до того, що відбувається і що чекає попереду. У будь-якому випадку моя доля вже не в моїх руках, моє тіло стало чужим. Найбільший жах полягав у тому, що вони заявляли, ніби знають, в який садочок ходить моя дитина, і можуть піднести їй небезпечну іграшку. Я не мала жодного сумніву в їхній здатності на жахливі вчинки.
Коли Власову викрали, її маленькій доньці лише виповнилося чотири роки. Наталія відправилася з Києва до Донецька тиждень після святкування дня народження дівчинки. Сьогодні дитині вже дев'ять, але вона досі не має уявлення про те, як це — коли мама готує її до школи.
У липні 2019 року Наталію перемістили з "Ізоляції" до СІЗО-1 у Донецьку, де вона залишалася протягом чотирьох років. У липні 2023 року її перевели до Ростовського централу, відомого також як СІЗО № 1 у Ростові.
У справі Власової проходять одразу п'ять осіб, яких звинувачують у терористичних статтях, замаху на силовиків, незаконному перетині кордону та обігу зброї. Звинувачення проти себе Наталія заперечує. При цьому не розуміє: як взагалі Росія може її судити, якщо їй інкримінують "діяльність" в ОРДЛО - тобто на території, яку в березні 2019 року Росія не вважала своєю.
- Наталія є надзвичайно привабливою і дивовижною особистістю, - ділиться думками про неї її старша сестра Олена, між якими лежить сім років різниці. - Вона спокійна та зважена. Перед тим як вжити якісь дії, ретельно все обмірковує, не впадає в паніку. Вона здатна витримати багато, адже має велику силу духу.
Але що таке справжня сила, Олена дізналася лише цього року. Коли Наталія опинилася в донецькому СІЗО, вона нарешті змогла вийти на зв'язок із сестрою.
Тепер, коли Олена згадує ті бесіди, вона усвідомлює, як не раз ділилася з молодшою сестрою своїми тривогами щодо побутових труднощів, безробіття чи грубого ставлення оточуючих. Сестра завжди намагалася її підбадьорити та підтримати. Але лише згодом, прочитавши свідчення Наталії про катування, Олена дізналася про ті жахливі випробування, які вже встигла пережити її сестра.
Вони востаннє розмовляли кілька місяців назад.
І вперше, почувши її голос, я зрозуміла, що вона потребує підтримки. Я запитала: "Як ти себе почуваєш?" Вона відповіла: "Могло б бути й краще".
І це зовсім не нагадувало її. Здавалося, ніби вона вже втомилася, знаєте?
29 квітня 2022 року 42-річна медсестра з Феодосії Ірина Данилович поверталася після зміни в медичному центрі. Була приблизно 9-та ранку, коли вона дійшла до безлюдної зупинки в Коктебелі, щоб сісти на автобус додому.
Поряд з Іриною зупинилася заповнена чоловіками срібляста "Шкода". Троє з пасажирів приховували свої обличчя під балаклавами. Четвертий, явно головний, показав посвідчення співробітника ФСБ і наказав сідати в автомобіль - мовляв, для бесіди. На якийсь момент Ірина намагалася чинити опір, але її просто силою затягнули в машину.
Таким чином, Данилович виявилася за ґратами ФСБ.
До приміщення кримського управління її привели з чорним мішком на голові. Її одяг та особисті речі були перевірені, причому весь процес фіксували на відео. Серед предметів, які витягли з її сумки та уважно обстежили, виявився також футляр для окулярів.
Більше ніж тиждень Ірину утримували в підземеллі ФСБ, не сповіщаючи її родину і не подбавши про оформлення будь-яких документів щодо затримання. Вона зазнавала побоїв, страждала від голоду та холоду, а також отримувала погрози про можливе вивезення в ліс і поховання там. Врешті-решт, її примусили підписати бланки без жодних написів.
Після цього вони вийшли і довго перешіптувалися за дверима, дзвонили кудись. Коли повернулися, заявили, що в моєму чохлі замість окулярів виявився вибуховий пристрій, - розповів Данилович під час своїх перших свідчень у суді. - Нібито їм тільки що зателефонував хтось і повідомив про це. "Ми хотіли повернути тобі сумку, зазирнули всередину, а там, як виявилося, вибуховий пристрій". Я почала кричати, що це вже переходить усі межі їхньої жорстокості.
Крики не змінили ситуацію. Даниловича офіційно помістили під арешт. У грудні 2022 року йому винесли вирок — 7 років тюремного ув'язнення та наклали штраф. Формально його звинуватили у незаконному зберіганні вибухових матеріалів.
- Ірина Сєдова, українська правозахисниця, вказує на справжню причину вироку: Іра займалася громадянською журналістикою. - Вона висвітлювала права медичних працівників під час пандемії Covid-19, вела активний блог і регулярно ділилася важливою соціальною інформацією у соціальних мережах. Створивши цю жахливу кримінальну справу, російські влади намагалися остаточно знищити свободу слова на півострові.
У обвинувальному висновку не аналізується, звідки вона нібито отримала вибуховий пристрій, з якою метою та що планувала з ним зробити, наголосила Данилович у своїй останній промові. Замість цього, у матеріалах справи міститься ціла збірка її інтерв'ю, наданих різним засобам масової інформації.
Символічно, що одна з перших новин про саму Данилович у публічному просторі з'явилася ще в січні 2016-го. Тоді ФСБ допитувала її щодо роботи Українського культурного центру в Криму - напрям діяльності якого зрозумілий з його назви.
Коли за шість років чекісти знову будуть її допитувати напередодні арешту, коло їхніх інтересів не зміниться: вони намагатимуться отримати від Ірини інформацію про кримських активістів.
У СІЗО Сімферополя у Данилович виникли серйозні проблеми зі здоров'ям. Протягом кількох місяців їхній характер ускладнився настільки, що активістка оголосила про сухе голодування через брак медичної допомоги. Її батько, Броніслав Данилович, розповідав журналістам, що до свого арешту Ірина була абсолютно здоровою, і вважав, що на її стан вплинули регулярні побиття та жахливі умови в СІЗО.
Коли після вироку Данилович етапували в колонію в Ставропольському краї, ситуація погіршилася.
- Вона почала втрачати слух на ліве вухо. Коли Ірина приїхала до виправної колонії, медпрацівниця їй сказала, що коли ти остаточно оглухнеш, то вухо боліти в тебе перестане, - каже Ірина Сєдова. - Зараз ситуація погіршується. Вона скаржиться на оніміння (ліва сторона її тіла німіє після мікроінсульту - УП), на болі в серці та втратила слух на одне вухо. Їй перестали давати навіть ті ліки, що призначили в Сімферополі.
Раніше про здоров'я Ірини ділився її батько, 78-річний Броніслав Данилович, який сам боровся з онкологічним захворюванням. Він активно підтримував кампанію за звільнення доньки, співпрацюючи з правозахисниками та журналістами. Проте, незважаючи на його зусилля, хвороба виявилася сильнішою, і 1 серпня цього року його не стало.
- Я іноді прокидаюся і ловлю себе на думці: ось я прокинулася, а ніхто (за мною) не прийшов. Отже, вже сьогодні не прийдуть, - так ще в 2017 році Ірина Данилович зізнавалася, що не виключає обшуків і арешту.
Через п'ять років, коли вона буде повертатись додому після нічної зміни, їй заборонять засинати.
Ірина Діденко, заступниця керівника Департаменту міжнародного співробітництва Офісу генерального прокурора, періодично проводить допити осіб, які були звільнені з російських місць ув'язнення.
Діденко зазначає, що їй ще не доводилось стикатися з ситуаціями, в яких російські військові, захопивши людину, не піддавали її тортурам. Жодного такого випадку не було.
Коли я почала займатися цими справами, то спершу думала, що катування мають якусь мету, наприклад, вибивання свідчень, - говорить Діденко. - Проте, як виявилося, це не зовсім так. Під час розмов із потерпілими стало зрозуміло, що їх катували просто з примхи. Дні та години тортур були чітко визначені. Кожна в'язниця в Російській Федерації змагається між собою за "оригінальністю" своїх методів катування.
Одним з ілюстрацій того, що логіка катувань відсутня, є історія, яку розповів Діденко, українець, якого вдалося визволити. Йому задавали запитання про множення тризначних чисел. Якщо він відповідав правильно, його карали, а якщо помилявся, то отримував ще жорсткіше покарання.
- Погрози – це звичайне явище, катування електричним струмом стосується всіх, - зазначає Діденко. - Крім того, існує безліч аспектів сексуального насильства.
Чи ставляться до жінок краще, ніж до чоловіків? Навпаки, хлопці стверджували, що російські тюремники навмисно відкривають вікна в камерах, де перебувають хлопці, щоб вони чули, як катують жінок. Це є особливим методом тортур для чоловіків — відчуття безсилля, неможливість захистити жінку.
Українці, які отримали можливість повернутися до свободи, діляться свідченнями про наявність окремих камер – це не місця для ув'язнених, а приміщення, обладнані для тортур. У їхніх історіях відчувається жахливий орвеллівський абсурд з кімнатою 101, який переплітається з безвихіддю, що нагадує про кафкіанський "Процес". Коли людину тримають у полоні, але навіть не уточнюють, в чому її провина.
Історії Клетченко, Власової та Данилович стали широко відомі переважно завдяки їхньому переходу до судового процесу. Водночас, більшість цивільних українців, що потрапили в руки Росії, залишаються в статусі інкомунікадо — їхнє затримання не підтверджується, і їм не надається доступ до адвокатів або можливість листування (як, наприклад, у випадку Вікторії Рощиної). Це призводить до їхньої невидимості — як для родин, так і для правозахисників, українських правоохоронних органів та суспільства загалом.
Невідомо, в якому місці вони перебувають, в якому стані, чи живі вони взагалі. Якщо їм вдається передати рідним якусь інформацію - це вже диво. Здебільшого про їхню долю вдається дізнатися з розповідей українців, які в якийсь момент були поруч із ними, а тепер їм пощастило звільнитися.
Цивільні особи затримуються без жодних офіційних підозр, і їх не доправляють до встановлених місць утримання, таких як ізолятори, - зазначає виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко. - Російська Федерація створила на захопленій території утримувальні заклади, що повністю позбавлені контролю. Туди не зможе потрапити жодна моніторингова місія. Часто це звичайні поліцейські відділення або кімнати в адміністративних будівлях, підвальні приміщення. Адвокати не можуть потрапити туди, а також неможливо надіслати листи.
Так Вікторію Рощину понад рік утримували в невстановлених місцях: ймовірно, в Мелітополі, потім перевели в Таганрог.
Коли особа піддається тортурам і визнає свою "вину", виникають обвинувачення, які можуть призвести до переведення з СІЗО в Таганрозі або з поліцейського відділку в Маріуполі до СІЗО в Ростові чи Донецьку, залежно від статті звинувачення. Зазвичай українцям ставлять до провини одну з двох статей: шпигунство або диверсійна діяльність. Якщо ж особа на окупованій території встигла отримати російський паспорт, то її можуть звинуватити також у державній зраді.
Проте, коли людина потрапляє в російську пенітенціарну систему, в неї є шанс хоча б якимось чином з'явитися на радарах, сповістити рідних через адвоката, не зникнути в нетрях російських катівень.
Трагедія полягає в тому, що в таких умовах справжній термін ув’язнення може виглядати як менш серйозна проблема.
Of course! Please provide the text you would like me to make unique.
У вересні цього року незалежна міжнародна комісія ООН, що займається розслідуванням порушень прав людини в Україні, оприлюднила звіт, у якому вказала на нові докази катувань, здійснюваних Росією щодо українських цивільних осіб та військовополонених. Комісія зазначила, що виявлені тенденції свідчать про систематичність практик катувань у місцях утримання українців, а також про використання сексуального насильства як методу тортур у майже всіх цих закладах.
Спілкуючись з людьми, яких вдалося звільнити, прокурорка Ірина Діденко підводить до висновку, якого немає у звіті комісії. Якщо тебе забирають, ізолюють і катують через те, що ти українець - хіба це не геноцид?
- Як відбувається процес вибору затримуваних? Спочатку це були депутати, активісти та журналісти — люди, здатні впливати на думку населення в регіоні. А потім окупанти почали обходити домівки. Вони заходили від хати до хати. За що ж затримували людей? За будь-які ознаки, що мали стосунок до України, - зазначає вона.
Діденко завжди пам'ятатиме, як брала свідчення від жертви з Херсонщини. Її викрали з дому, жорстоко били, катували, ґвалтували, погрожували життю, а також вивозили в поле, де стріляли над її головою.
#Україна #Донецьк #Росія #Українська правда #Ув'язнення #Київ #Правозахисники #Росіяни #Журналіст #СІЗО #Колонія #Федеральна служба безпеки #Королева Вікторія #Військовополонений #Катування #Адвокат. #Українці #Крим #Вікторія (Австралія) #Каховка #Херсонська область #Ростов-на-Дону #Тимчасово окуповані території України #Автобус. #Шпигунство. #Прапор України #ТНТ #Слідчий #Контрольний пункт в'їзду-виїзду в зоні проведення АТО #Оленівка, Волноваський район #Військові технології #Проживання #Кримінальний кодекс #Донецька Народна Республіка #Металургійний комбінат "Азовсталь #Суд #Луганська область #Маріуполь #Сімферополь #Азов #Ростовська область #Таганрог #Об'єднані Арабські Емірати #Феодосія #Організація Об'єднаних Націй
![СМИ раскрыли секрет молодости нардепа Николая Тищенко: названо имя косметолога [фото]](/images/content/bb2066a6e4e9a3a1bdb5465f49bc18d1/ebbafd2f61aead020fb655ce709e6194.jpg)
