Вісім запитань до "нормальних росіян"

Нещодавно Центр досліджень Росії провів відкриту зустріч, на якій обговорювалися досить спірні питання, зокрема концепція "хороших руських". Ця тема стала ще більш актуальною, зокрема, після обміну російськими злочинцями та шпигунами на групу осіб, яких деякі західні діячі назвали "в'язнями Кремля".

Уже сам факт ув'язнення став ключем до відкриття дверей найвищих політичних інституцій, навіть до Овального кабінету в Білому домі. Не варто й згадувати про численні запрошення на конференції, семінари, а також урочисті нагородження відзнаками і преміями. Очевидно, що на них, як із рогу достатку, посипалися гранти, стипендії та різноманітна соціальна підтримка.

Це викликає лише позитивні емоції, адже емпатія і бажання підтримувати інших є одними з основних характеристик сучасного демократичного та гуманістичного суспільства.

Це особливо зрозуміло, коли мова йде про людей, які протистоять війні, виступають проти путінського режиму і прагнуть створити, як вони стверджують, "чудову Росію майбутнього". За чиїмось невідомим рішенням - учасники обговорення не змогли встановити автора - таких росіян почали називати "гідними руськими".

Проте саме з цього моменту виникають питання.

Війна для них виглядає досить абстрактно: вона просто "розпочалася", і незрозуміло, яка країна є агресором. Керівником цього конфлікту є одна особа - Путін, хоча на фронті гинуть "наші хлопці".

Так само невідомо, хто є жертвою агресії та чи варто допомагати зброєю Силам оборони України чинити опір цій агресії. За дужками залишається також питання про допомогу добровольчим об'єднанням росіян, які зі зброєю в руках допомагають українським військовим захищати не тільки право українців на існування, але й засади сучасного демократичного світопорядку.

А коли дехто навіть з-поміж самих росіян, що тепер живуть на Заході, згадує про право НАЦІЙ на самовизначення, борці за "світле майбутнє росії" здіймають трохи не базарний лемент. Хоча це право закріплено у Статуті ООН та є одним із засадничих принципів сучасного міжнародного права.

Слід зауважити, що це право не поширюється на населення адміністративних одиниць країни, оскільки воно не є окремою нацією. Це стосується кримських, лднр-івських та інших форм "самовизначення". Самовизначення територій в межах держави може здійснюватися виключно в рамках конституційних процедур цієї держави, частиною якої вони є, і, звісно, не під загрозою насильства.

Проте з боку "добрих росіян" з цього приводу панує цілковите замовчування.

Сором'язливо залишається поза обговоренням "хороших русских" і питання традиційної російської агресивності, що принесла невимовні страждання десяткам поневолених московією, росією та срср народів. Жодного слова про демілітаризацію мислення, не кажучи вже про практичну демілітаризацію на землі. А про ядерне роззброєння - взагалі анічичирк.

Де там шукати на тому тлі тезу про спокутування провини щодо цих народів, готовність відшкодувати завдані їм моральні та економічні збитки?! Натомість чуємо про "спільний культурний бекграунд", що звучить для них не інакше, як моральне і психологічне знущання. Або демонструє тотальне історичне невігластво тих, хто таке говорить. Або і те, й інше.

Існує усталене переконання, що наративи, які просувають "хороші русские" через свої медіа, часто збігаються з тими, що пропагуються Кремлем. Це стало давньою відомою "таємницею". Дослідженню цього явища було присвячено ґрунтовне дослідження Інституту демократії імені Пилипа Орлика, результати якого були представлені під час дискусії.

Природньо, що в ході обговорення постало питання методологічного характеру: а як же виокремити з "хороших русских" справжніх демократів та лібералів? Автор цих рядків запропонував 8 запитань, відповіді на які можуть стати певним вододілом між уявним і реальним та розставить крапки над "і".

Ось вони. Відповіді повинні бути "чітко визначеними": так або ні. Варіант "не все так просто" тут не підходить.

Таким чином:

Безумовно, цей список залишається відкритим для доповнень. Грузини внесуть свої запитання, чеченці – свої, а татари, як кримські, так і материкові, – теж висловлять свої думки. І це може повторюватися десятки, якщо не сотні разів. "Гарним росіянам" доведеться відповідати на всі ці запити. Адже саме з цих відповідей ми зможемо зрозуміти, яку "чудову Росію майбутнього" вони прагнуть створити.

Чи залишиться вона такою ж, як тепер, під нашим керівництвом, чи ж зміниться на іншу, яка, пройшовши через кілька поколінь самоочищення і покаяння за свої проступки, можливо, зможе наблизитися до витоків демократії та справедливості?

Один з учасників обговорення висловив думку про те, що зрозуміти, ким насправді є "добрі росіяни", можна було б за допомогою архівів радянського КДБ та нинішньої ФСБ. Це був би, безумовно, простіший і швидший шлях, але, на жаль, доступ до цих матеріалів закритий. Тож нам залишається лише запастися терпінням і не втрачати надії, адже, як відомо, архіви зберігаються і не зникають.

При цьому не підлягає сумніву, що серед теперішніх російських емігрантів є порядні люди зі справжніми ліберально-демократичними переконаннями. Дякуємо їм за підтримку і допомогу! Саме вони і є, мабуть, єдиною, хоча поки й доволі теоретичною надією для нової росії. Але їх можна перерахувати на пальцях кількох рук. Біда ще й у тому, що в самій росії вони нікого не представляють, бо кількість росіян, для яких ліберальні цінності щось важать, є мізерною.

І останнє. Чому важливо розібратися, ким насправді є "хорошие русские"? Тому, що на Заході їм вірять і поки що не ставлять перелічених вище питань. А дарма. Бо вірити у казки - значить ризикнути ще раз наступити на ті ж самі граблі "демократичної росії" Єльцина.

Чим спроба Заходу дружити з "російськими лібералами" закінчилася після розвалу СРСР, ми вже побачили. Звісно, можна було б не звертати на це увагу, якби за ті помилки український народ не розплачувався сьогодні своєю кров'ю.

P.S. Щиро рекомендував би деяким українським журналістам, перш ніж запрошувати до студії певних "хороших русских", поставити їм кілька запитань. Можливо, це допомогло б зменшити кількість кремлівської пропаганди в наших ефірах, яку ми, свідомо чи ні, привносимо самі.