Віра Церкви (61): єпископське служіння словом і зусилля щодо збереження єдності.

У шістдесят першому випуску програми, що розглядає спадщину Другого Ватиканського Собору, акцентується увага на колегіальності та єдності єпископів з Наступником святого Петра.

У попередньому епізоді ми почали аналіз навчання Другого Ватиканського Собору, що стосується ієрархічної структури Церкви, зокрема ролі єпископів. У цьому випуску ми продовжимо дослідження особливостей ідентичності єпископів, акцентуючи увагу на їхній апостольській місії та єдності з Наступником святого Петра, який є видимим символом єдності Церкви.

Лідерство Христової Церкви

Обов'язок проповідувати Євангеліє безпосередньо зв'язує єпископів з апостолами. "Єпископи є вісниками віри, які приводять нових учнів до Христа; вони справжні вчителі, наділені Христовим авторитетом, які проповідують віру своїм підопічним, щоб ті її прийняли і реалізували в повсякденному житті", - зазначає соборний документ Lumen Gentium. Єпископи виступають наступниками апостолів, покликаними продовжити їхнє служіння. Як вказується в Догматичній конституції про Церкву, апостоли були безпосередніми свідками воскресіння Христа, тоді як їхні наступники є свідками божественної та католицької істини, наділеними Христовим авторитетом. Завдання апостолів полягало в заснуванні нових Церков, тоді як єпископи повинні підтримувати ці громади, забезпечуючи продовження і зміцнення справи, розпочатої апостолами. Апостольська місія, що реалізується через єпископське служіння, має пастирський характер і охоплює навчання, літургійні дії та управлінську діяльність Церкви. Від цього випливають три основні функції єпископа: навчати вірі, освячувати та керувати.

Завдання єпископа полягає в реалізації багатьох конкретних обов'язків, що стосуються молитви, зокрема, здійснення Євхаристії та інших Святих Таїнств. Це дозволяє йому передавати Божу благодать своєму народу, спираючись на повноту святості Христової. Щодо управлінських обов'язків, Догматична конституція про Церкву зазначає, що "єпископи керують місцевими Церквами як представники та посланці Христа, використовуючи пораду, переконання, особистий приклад, а також свій авторитет і священну владу, яку слід застосовувати лише для укріплення своїх вірних у правді та святості, пам'ятаючи, що найбільший з них повинен бути як найменший, а той, хто навчає, - як слуга (пор. Лк. 22, 26-27)". Цей документ наголошує на відповідальності єпископа за душі тих, хто йому довірений, і закликає слідувати прикладу Ісуса - Доброго Пастиря, який прийшов служити іншим. "Як і апостол Павло, який відчуває борг перед усіма, він повинен бути готовим поширювати Євангеліє (пор. Рим. 1,14-15) та заохочувати своїх вірних до апостольської і місійної діяльності. Вірні ж повинні дотримуватися єпископа, як Церква тримається Христа, а Христос - Отця, щоб усе сприяло єдності і збагачувалося на славу Божу (пор. 2 Кор. 4,15)", - підсумовує Догматична конституція Lumen Gentium.

Першість Наступника апостола Петра

ІІ Ватиканський Собор навчає, що основою та початковим принципом єдності віри й сопричастя є злагода між єпископами та єпископом Риму, який є наступником апостола Петра. Це означає, що служіння єпископів повинно проявлятися в єдності з сучасним апостолом Петром. Видима основа єдності тісно пов'язана з особливою першістю апостола Петра серед інших апостолів, що відображено в Євангеліях та Діяннях апостолів, а також у вченні святого Іринея Ліонського та інших Отців Церкви. Ця характеристика стала невід'ємною частиною богословського усвідомлення Церкви, і, спираючись на біблійні джерела, Церква офіційно проголосила догму про першість Папи Римського у конституції "Pastor Aeternus" Першого Ватиканського Собору. Документ Lumen Gentium підкреслює: "Колегія єпископів має авторитет лише за умови єдності з її головою, Римським Архиєреєм - Наступником апостола Петра, при збереженні його влади першості над усіма, включаючи пастирів і вірних". Це підтверджується біблійним фактом, що влада в'язати і розв'язувати, надана апостолові Петру (див. Мт. 16,19), також була надана колегії апостолів, об'єднаній під його проводом (див. Мт. 18,18; 28,16-20).

Різноманітні історичні документи, що належать до Церкви першого тисячоліття, свідчать про важливість єдності з папою Риму. Яскравим прикладом є історія Антіохійського єпископа Павла Самосатського (+275). У 269 році в Антіохії відбувся собор, на якому зібралися сімдесят єпископів, священників і дияконів, щоб обговорити його вчення, що заперечувало віру в Пресвяту Трійцю та божественність Христа (так зване монархіанство). Учасники собору визнали вчення Павла єрессю, позбавили його єпископського сану та обрали нового єпископа - Домнуса І. Результати собору були оформлені у листи, які були надіслані до Риму та Олександрії, про що згадує церковний історик Євсевій Кесарійський. Проте, оскільки не було проведено консультацій з духовенством і вірними, Павло Самосатський оскаржив рішення собору, отримавши підтримку від цивільної влади, що дозволило йому залишатися на посаді ще чотири роки. Згодом був скликаний трибунал, на якому обидві сторони представили свої аргументи. Після цього новий імператор Авреліан постановив, що єпископський престол в Антіохії буде належати тій особі, яку визнає та призначить папа Римський. Римський престол підтвердив рішення собору, що призвело до вигнання Павла Самосатського з міста, після чого про нього більше нічого не відомо. Цей випадок, як і багато інших, підтверджує, що легітимність єпископа протягом тривалого часу була тісно пов'язана з єдністю з папою Риму. У першому тисячолітті Церква на Сході та Заході залишалася єдиною в питанні збереження апостольської віри, продовження апостольської спадкоємності та визнання першості папи Римського, а собор Римської Церкви визнавався усіма Церквами як остаточний арбітр у вирішенні конфліктів.

Єпископська колегія та її лідер

ІІ Ватиканський Собор проголошує, що колегія єпископів не може існувати без свого глави - Наступника апостола Петра, і разом вони втілюють верховну та повну владу над усією Церквою. Ця влада може реалізовуватися двома шляхами: або самостійно через Папу, або спільно з членами Колегії єпископів. Яскравим прикладом другого способу є Вселенський Собор, де Папа і Колегія діють як єдине ціле, забезпечуючи єдність та універсальність Церкви. Перша форма реалізації влади безпосередньо пов'язана з пріоритетом Наступника Петра серед пастирів і вірних. "Римський Архиєрей, в силу свого призначення Намісника Христового та Пастиря всієї Церкви, має повну, верховну і загальну владу в Церкві, яку завжди може вільно здійснювати", - стверджує Догматична конституція про Церкву. Проте, навіть у такому випадку, враховується єпископська традиція та думка Церкви. Іншими словами, коли Наступник апостола Петра діє самостійно, він робить це "seorsim sed non separatium" (окремо, але не ізольовано). Окремі єпископи, у свою чергу, мають право навчати (munus docendi) та управляти (munus regendi) у своїх єпархіях, проте в гармонії з верховною владою Папи. Папа та Колегія єпископів функціонують в єдності: влада Папи підтверджує та захищає авторитет єпископів, а єпископи надають Папі свою пораду, наприклад, через Синоди єпископів.

Окрім важливої ролі Наступника апостола Петра, II Ватиканський Собор підкреслює ключове служіння єдності серед єпископів у рамках Вселенської Церкви. "Кожен єпископ є видимим символом та основою єдності у своїх локальних Церквах, які відображають Вселенську Церкву, в якій перебуває та з якої складається одна єдина вселенська (catholica) Церква. Таким чином, єпископи представляють свої власні Церкви, а разом з Папою - всю Церкву в єдності миру, любові та злагоди", - зазначає Догматична конституція Lumen Gentium. Це навчання чітко висвітлює особливість колегії єпископів: вони є єдиним організмом, а не окремими особами, так само як локальні Церкви формують єдину Вселенську Католицьку Церкву, а не розрізнені спільноти. Таким чином, Вселенська Церква є вираженням єдності місцевих Церков не лише у кількісному вимірі, а й у глибинному якісному зв'язку. Цей тип єдності, притаманний католицизму, тісно пов'язаний із солідарністю між єпископами і, в певному сенсі, є її наслідком.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Список літератури:

ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція "Lumen Gentium" про Церкву // Тексти Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів, 2014, стор. 20-23, 25.

P. GOYRET, Il Papa, i vescovi, i sacerdoti e i diaconi, (Quaderni del Concilio, vol. 20), Shalom editrice 2022, 27-29, 45,47.