Тридцять років без вибуху.

16 листопада 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Молода незалежна держава погодилася розпрощатися з третім за величиною ядерним арсеналом в обмін на ефемерні гарантії безпеки.

Тридцять років тому український випадок не виглядав як щось абсолютно екстраординарне: Південноафриканська Республіка під керівництвом президента де Клерка, Казахстан за Назарбаєва та Білорусь під управлінням Шушкевича раніше відмовилися від ядерного арсеналу. Проте, сучасний світ не переживає втрату ядерної зброї так глибоко, як це роблять українці в умовах жорстокої війни проти російських агресорів.

Сьогоднішні події, що відбулися тридцять років тому, сприймаються як ключовий момент, який визначив наші сучасні труднощі. Відмова незалежної України від ядерної зброї часто розглядається як критична помилка. Тим не менш, експерти підкреслюють, що альтернативи для Києва насправді не існувало.

Восени 2024 року розмови про гіпотетичне відновлення ядерного статусу породили в нашому суспільстві короткочасний сплеск ентузіазму. А тому виникають щонайменше три принципові питання про атомну бомбу, пов'язані з українським минулим, майбутнім та сьогоденням.

Перше запитання, що торкається нашої історії, полягає в наступному: чи могло б збереження ядерної зброї стримати російську агресію щодо України?

Чимало наших співвітчизників одразу ж скажуть "так", навіть не задумуючись. Проте раціональне мислення підказує, що присутність ЯЗ в Києві могла б лише змінити характер і масштаби агресії з боку Москви, але не вплинула б на саму її ймовірність.

У середині 1950-х років британський мислитель Артур Кестлер влучно підкреслив: "Атомна зброя потрібна для стримування атомного нападу, проте вона безсила в боротьбі з локальною та прихованою агресією".

За словами Кестлера, після 1945 року СРСР здійснив цілу низку замаскованих агресивних актів у Європі та Азії, і жоден з них не давав приводу для тотальної війни із застосуванням ядерної зброї. "Можливості завуальованої агресії невичерпні; і нереально вважати, що ми зможемо зупинити її загрозою "масованої відплати": інакше нам довелося б розв'язати ядерний кошмар через викинутого з вікна Масарика або через чергове народне повстання в Афганістані".

Сучасна історія демонструє, що наявність ядерної зброї не є запорукою уникнення гібридних військових конфліктів. Індія володіє атомною бомбою з 1974 року, тоді як Пакистан отримав її у 1998-му. Проте в 1999 році це не завадило Пакистану розпочати так звану "Каргільську війну", одночасно заперечуючи участь своєї армії в конфлікті. У XXI столітті збройні зіткнення на кордоні між Індією та Пакистаном стали регулярним явищем.

Можливо, ядерний арсенал міг би захистити Україну від масштабного російського вторгнення, яке сталося у 2022 році. Проте він навряд чи зумів би убезпечити нас від гібридної агресії, що була розпочата Кремлем у 2014 році. Атомна зброя не є ефективним засобом проти ворожих "іхтамнєтов", підроблених "повстанців" та фіктивних "народних республік".

Другий аспект, пов'язаний із ядерною зброєю, стосується майбутнього України: чи існує можливість для сучасної України відновити свій ядерний арсенал?

Здається, що розробка власної атомної бомби вимагатиме почати фактично з нуля. На даний момент ми не маємо потрібної інфраструктури та технологій для збагачення урану чи виготовлення плутонію. Крім того, кваліфіковані спеціалісти були втрачені за тридцять років недбалого ставлення до наукової сфери в країні.

Найважливіше, що бракує необхідних економічних ресурсів: ми повністю покладаємося на допомогу наших західних партнерів, і жоден з них не буде фінансувати створення ядерної зброї в Україні. Більше того, якщо Київ вирішить розпочати розробку ядерної арсеналу, це може призвести до міжнародної ізоляції та втрати фінансової підтримки з інших країн.

Тим, хто цікавиться міжнародним досвідом, варто вивчити великий перелік країн, які колись розглядали можливість створення ядерної зброї, але так і не реалізували свої наміри з різних причин. Серед них такі країни, як Бразилія та Мексика, Аргентина та Філіппіни, Тайвань та Південна Корея, Єгипет та Лівія, Ірак та Алжир, Сирія та Саудівська Аравія, М'янма та Австралія, а також Іспанія та Швеція, Італія та Румунія, Албанія та Югославія...

Проте навіть у випадку з небагатьма, хто здобув успіх, цей процес вимагав значних часових витрат. Наприклад, в Ізраїлі на розробку атомної бомби знадобилося більше 10 років. Індія витратила 19 років на досягнення цієї мети, тоді як Пакистану для цього потрібно було 26 років. А Північна Корея витратила понад 30 років на реалізацію свого проекту.

Отже, швидке виготовлення ядерної зброї під час масштабного конфлікту, коли країна піддається ракетним обстрілам з боку ворога, виглядає як щось з області наукової фантастики. Більше того, видатний патріотичний публіцист Віталій Портніков вважає, що дискусії про можливість української ядерної зброї є частиною інформаційної спецоперації Росії, спрямованої на виправдання атак на українські атомні електростанції. Наші співвітчизники, які відкрито висловлюють бажання про створення ядерної бомби, фактично виконують роль корисних ідіотів для Кремля.

"Розмістіть в українських соціальних мережах ідею про те, що Україні слід мати ядерну зброю – ви, напевно, отримаєте близько 90% підтримки. Проте, справжня проблема полягає в тому, що ті, хто будуть створювати такі пости, через кілька місяців не зможуть нічого написати, адже вони не матимуть електроенергії протягом 24 годин, відсутній буде інтернет, вода та опалення."

Отже, ми м'яко підходимо до третього аспекту, що стосується сучасного життя в Україні: чи варто в даний момент порушувати тему створення ядерної зброї?

Наші опоненти та партнери добре усвідомлюють, що відновлення ядерного арсеналу України в найближчій перспективі є абсолютно недосяжним. Тому подібні висловлювання в даний час не матимуть жодної вигоди, навіть якщо їх розглядати як блеф чи грубий шантаж. Натомість, вони можуть негативно позначитися на іміджі України на міжнародній арені вже сьогодні.

Численні українці так сильно постраждали від агресії, що їм важко об'єктивно сприймати емоції і настрої, які існують у спокійних та заможних державах.

Принаймні з 1960-х років атомна бомба на Заході асоціюється не з військовою потужністю, а з уособленням абсолютного зла. Російська агресія проти України не змінила цього сприйняття, а, навпаки, ще більше його підтвердила.

Невипадково в 2024 році Нобелівську премію миру присудили японському руху постраждалих від атомних бомб Nihon Hidankyo: "За зусилля щодо досягнення миру, вільного від ядерної зброї, та за демонстрацію свідчень того, що ядерна зброя ніколи не має бути використана знову".

Для українців наявність власної ядерної зброї означає вирівнювання можливостей між Києвом і Москвою. Натомість, для західного світу це викликає побоювання щодо підвищення ймовірності використання ядерної зброї та загрози глобальної катастрофи.

Для українців створення власної ядерної зброї є шансом протистояти агресивному Путіну, який погрожує світу ядерною небезпекою. Натомість, для західних країн це означає виникнення ще одного непередбачуваного актора на міжнародній арені, озброєного ядерними засобами.

Для значної частини українців висловлення бажання про ядерний удар по Москві сприймається як нормальне явище в умовах війни. Натомість, західні аналітики вважають це проявом української нестабільності.

Деякі з нас сподіваються, що протягом тридцяти років Україна зможе замінити брак західної підтримки на відновлення власного ядерного арсеналу. Проте реальність полягає в тому, що сьогодні Україна здатна лише обмінювати західну прихильність на свої ідеалістичні мрії. І такий крок важко вважати раціональним або мудрим рішенням.