Радість належності.

Я обожнюю подорожувати. Частіше за все – наодинці. Організовані групові екскурсії відвідую лише в тих місцях, куди самостійно дістатися важко. І ви знаєте, чому так? Зауважила, що після подорожей у компанії у мене майже не залишається в пам'яті яскравих емоційних моментів. Враження здаються розмилими – наче я постійно дивилася під ноги, аби не впасти, а не насолоджувалася красою навколишнього світу. Дивно, чи не так?

Чому я згадала про подорожі? Це ж не лише переміщення в просторі. Подорожі мають велике значення, адже вони пов'язують емоції від побаченого з пізнанням історії та взаємозв'язками людських доль. А також зображеннями пейзажів, міст, селищ і шляхів, що з'єднують їх. Ці образи потребують роздумів, тиші та зосередженості, щоб усвідомити враження, які іноді затискаються серед інших, не менш жадібних до нових переживань, як і я.

Війна, яка триває, в будь-які часи - страшне випробування для кожної людини. Та саме нині - особлива пора для переосмислення: свого життя, свого "внутрішнього пейзажу", стосунків - на всіх рівнях. Я думала, що дорешти знаю саму себе. Наївна! Впевнена: поки людина мислить - допоки триває і зокрема відкриття себе.

І саме "зовнішні пейзажі" - багатство крайобразів рідної землі - є для мене не тільки приводом самопізнання, а відкриття все нових нюансів любові до неї, України.

Давно дійшла до простого, на поверхні, висновку: патріотизм, любов до рідної землі - не абстрактна річ. Вона, мов ті пазли, складається, витворююється із вражень, зустрічей, картин, побачених і пережитих тобою на різних етапах життя, у різні пори року, в різних куточках України. І я дуже вдячна батькові, який заклав у мені "інстинкт" мандрів ще в дитинстві.

І все ж, чому саме подорожі надихають мене? Навіть тоді, коли на маршрутах я стикаюся з розчаруваннями, гнівом чи невдоволенням з різних причин. Так, буває, що мандри супроводжуються змішаними емоціями, як сказав поет: "з журбою радість обнялась". Проте те відчуття захоплення і любові, яке я відчуваю, завжди переважає над негативом.

Не так давно я нарешті змогла чітко усвідомити, які саме почуття та емоції мене переповнюють. Це — причетність і належність. Вони нагадують ті незабутні моменти, коли закохані ніжно шепочуть одне одному: "Я твій!" або "Я твоя!" Але варто зауважити, що в цих мимовільних і часто повторюваних ситуаціях переважають гормональні сплески та інстинкти, закладені в нас природою. Тому не дивно, що рано чи пізно можуть виникнути "зради" цих обіцянок: "Я більше не кохаю тебе, я більше не твій... не твоя..." А ось Батьківщина — це той вибір, що залишається з тобою назавжди, твоя незмінна приналежність до неї. Це — справжнє щастя! Тебе може глибоко розчарувати чи розсердити чийсь погляд на твою рідну землю, її історію, природу, спроби посягнути на її цілісність і існування, але ти залишаєшся вірною їй, адже інакше — ти перестаєш бути собою...

Це та висока, шляхетна залежність, яка підносить, яка дає силу самоствердження і діяння. Це - відповідальність у широкому сенсі. Відповідальність за країну, де дано народитися, яка стоїть за твоїми плечима. І мені до глибини душі шкода кожного, хто не звідав цього почуття і відчуття. Для мене ці люди - як неповносправні з власної вини, варті співчуття. Вони ж можуть навіть не розуміти, про що йдеться у цій мові про приналежність.

Пригадала: колись листувалася з чоловіком, нащадком виселених у Казахстан українців як "політичних злочинців". Він дуже мріяв повернутися на землю предків, в Україну. І коли таки здійснив це, то його опосіло страшне розчарування. І цим розчаруванням він поділився зі мною. Мовляв, я так давно прагнув жити в Україні, вивчив у Казахстані українську мову, що було дуже непросто, чимало зусиль і фінансових ресурсів поклав на повернення до землі рідних своїх - і що? Україна не чекала на мене! Скрізь труднощі й перешкоди для мого життя тут.

Отже, чоловік не отримав жодних привілеїв, коли ступив на українську землю — ніхто не розстелив перед ним килимову доріжку. Килимова доріжка в даному випадку символізує сподівання та мрії, які він, як повернутий емігрант, малював у своїй уяві. Виникла у мене й інша історія з життя, яку розповів знайомий. Його колишній керівник, відомий у Україні своєю репутацією та добробутом, вирішив переїхати на обіцяну землю — Ізраїль, батьківщину своїх предків. Він ретельно вивчив обставини ще в Україні: усвідомлював, що їде майже в невідомість, де ніхто не чекає на нього, і що це його особистий вибір, за який він готовий взяти на себе всю відповідальність. Після високого статусу в Україні, прибувши до Ерец Ісраєль, він "знизився" до роботи звичайного таксиста. Таким чином, йому доводилося вчитися жити в новій реальності та пізнавати нові грані самого себе. Звісно, починати все з нуля було для нього дуже складно.

Коли ми приходимо в цей дивовижний і водночас жахливий світ, нас чекають лише наші батьки. Нам доводиться виборювати своє місце під сонцем, формувати власну особистість і йти життєвими шляхами, які часто бувають ризикованими. Нагородою за ці зусилля стає відчуття задоволення від подолання труднощів, які ставить перед нами реальність, де кожен має знайти своє місце. Це почуття приналежності, зв'язку з рідною землею та усвідомлення своєї ролі в ній – ось справжня винагорода. Тож, ще раз: мої співчуття тим, хто не мав можливості це пережити.

Я помітила, що варто лише почати глибше роздумувати над певними аспектами, як ніби ноосфера невідкладно підкидає мені думки інших людей, які стосуються тих же тем. І ось знову: натрапила на пост Оксани Забужко в соцмережі, де вона описує, як у Чопі молодий прикордонник, передаючи паспорти, вимовляє одні й ті ж слова для кожного з черги.

Звісно, бажаю тобі чудового дня!

(...І раптом тебе охоплює нестерпна хвиля ніжності, що заливає сльозами: я вдома! Я вдома, яке ж це неймовірне щастя - мати свою батьківщину!)

О, цей день! Він не просто чудовий, а звучить, як дзвін, відлитий з чистого металу. Осінь у Закарпатті розкриває перед нами палітру барв, мов картини Бокшая. Господи, яка ж прекрасна моя батьківщина, і скільки доброти та гостинності в її людях! ("Ми восени, без сумніву, трохи нагадуємо / Хоча б на краплинку образ Божий", справді, Тарасе Григоровичу!). Але чому ж вороги не дозволяють нам жити спокійно, чому "вбивають, адже ми не хочемо для них працювати" (с), як колись сказав той чоловік із зруйнованого будинку в Умані (найточніше пояснення причин цієї війни, до якого ніяк не можуть дійти західні політичні аналітики!). Поїзд стукає, а пейзаж іскриться усіма відтінками золота на фоні синього неба. У коридорі, швидким кроком, проходить провідниця:

- Увага, пасажири! Чи маєте при собі теплі речі та документи? Чи ознайомлені з правилами евакуації?

Війна стала невід'ємною частиною нашого буття. Вона триває в боротьбі за існування нашої землі та самого себе. Сьогодні емоції, пов'язані з цим, особливо гострі та зворушливі.

Ти - не одна. Ти - частина чогось більшого. Ти - фрагмент величезного цілого, що існувало і продовжуватиме існувати без твого внеску. І як вражаюче звучать слова, написані більше ніж шістдесят років тому!

Україно, ти моя надія.

Ти – моя вічна туга...

Гримотить над світом люта битва

За твоє існування, за твої свободи.

Заради тебе я відкриваю своє серце.

Для тебе я мрію та створюю...

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я спілкуюсь з тобою.