"Небесний зір" спостерігає за стражданнями і приносить відплату. Хроніка життя дрон-операторки.

Поліцейська із Закарпаття приєдналася до бригади "Хижак" і допомагає побратимам нищити ворога

Дрони отримали прізвисько "очі" Збройних Сил, однак їх функціонал виходить за межі лише розвідки та коригування артилерійського вогню. Вони також активно сприяють евакуації, здатні здійснювати атаки та знищувати техніку супротивника. Саме з цієї причини оператори дронів є одними з найбільш бажаних мішеней для противника.

Що спостерігають "очі" військових та які емоції переживають оператори безпілотників у критичні моменти, коли противник намагається їх знищити, розповіла Укрінформу 28-річна Аманда, інспекторка патрульної поліції Ужгорода. Раніше вона допомагала цивільним, а нещодавно здобула нову спеціальність — керує дронами в складі зведеної бригади Департаменту патрульної поліції "Хижак".

КЕРУВАТИ ДРОНОМ - ТО НЕ ПРОСТО ПУЛЬТИКОМ ВОДИТИ

Вона має позивний "Еріда". Пояснює, що в грецькій міфології це богиня чвар та розбрату, сестра війни.

- А ще цей персонаж з мультфільму "Синдбад". Його характер нагадує мій, - з усмішкою ділиться історією свого псевдоніму Аманда.

Дівчина мріяла приєднатися до "Хижаків" з моменту їхнього заснування, проте відсутність медичної освіти ставила їй на заваді, адже саме ці знання були на той час найважливішими.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, Аманда, разом із колегами-патрульними, виконувала свої обов'язки поблизу державного кордону. Вона стала свідком величезного потоку людей, які намагалися втекти від жахів війни.

- Ми стали свідками того, як люди покидають окуповані регіони, а також з територій, що знаходяться в близькості до лінії фронту. Вони просто намагаються втекти від війни, і більшість з них проходила через нашу область, адже ми маємо спільний кордон з ЄС. Я бачила сім'ї з дітьми, які мали лише дві-три сумки — і більше нічого, їхнє майбутнє було невідомим. Люди вимушені були чекати на кордонах по три-чотири доби і навіть більше. Вони не мали змоги нормально відпочити, ночуючи у своїх автомобілях. Коли спостерігаєш за цим, серце стискається, адже ці люди не залишають свої домівки через незадоволення життям тут; вони змушені це робити, оскільки їхні домівки зруйновані або втрачені, — ділиться своїми переживаннями Аманда.

Вона підкреслює, що, спостерігаючи цю картину та відчуваючи той біль, що відбивався в очах людей, її серце буквально розривалося на частини. Саме в цей момент вона усвідомила, що прагне вирушити на фронт.

- Я б не змогла стати бойовим медиком через брак освіти. Тому спочатку надавала допомогу внутрішньо переміщеним особам, а коли з'явилася можливість, відразу вирушила навчатися на оператора дронів, - ділиться вона.

Аманда є керівником "Мавіків" і відверто ділиться своїм щастям бути частиною команди "Хижаків". Вона висловлює свою любов до роботи та сподівається, що виконує її на високому рівні. Раніше їй ніколи не доводилося управляти дроном, і вона лише мала уявлення про вигляд пульта та про саму "пташку".

Навчальний процес тривав близько трьох тижнів. Ми разом з інструкторами виходили на практичні заняття, де вчилися різним аспектам управління дронами. На перший погляд може здаватися, що все просто: взяв пульт — і вперед. Але насправді існує безліч нюансів, особливо в умовах бойових дій. Коли навчання завершилося, нам підтвердили, що ми готові до дій. І ось я тут.

ПЕРЕЖИТИ АТАКУ ВОРОЖИХ FPV

Прошу її згадати найекстремальнішу ситуацію, яка сталася на фронті. Довго думати не довелося, бо таких історій у людей, які виконують бойові завдання, вистачить на все життя. Аманда розповідає, як ворог вистежив їхні позиції і скерував туди FPV-дрони.

Наші позиції, техніка та майно були знищені майже повністю. У такі моменти усвідомлюєш, що насправді твоє життя під загрозою. Мова йде не просто про втрату інструментів для роботи, а про реальну загрозу вбивства. Коли FPV-дрони виконали своє завдання, і ти ще не знаєш, чи повертаються вони знову, ти намагаєшся знайти спосіб врятуватися. Від дронів можна захиститися, лише якщо чуєш їх з далека. А цей звук, повірте, важко сплутати з чимось іншим, - зазначає вона.

Її перший бойовий виїзд також виявився досить драматичним. Аманда згадує, як разом з командиром групи вони здійснювали розвідку запасних позицій на випадок обстрілу. Несподівано їх почала обстрілювати ворожа артилерія.

- Ти йдеш - і чуєш позаду тебе свист, а тоді щось розривається. Для людини, яка раніше не брала участь у такому, трошки страшно, але з часом звикаєш до цього. Зараз уже немає страху, є звичка. Ти розумієш, що воно летить далеко або вже перелетіло через тебе. Якщо ти не чуєш звуку, значить, це десь не поруч. Якщо ти йдеш далі, значить усе добре, - ділиться співрозмовниця.

Запитую також про найкритичніший випадок у цивільному житті. Після короткої паузи Аманда починає розповідати, як вони з партнером вийшли на зміну і отримали терміновий виклик про людину, що тоне в озері. На вулиці зимова погода, температура коливається від -10 до -12℃. Але виклик є викликом, і комусь потрібна допомога. Напарник Аманди зняв бронежилет, роздягнувся і сміливо пірнув у воду.

- Тоді це для мене було екстремально. Я хвилювалася за напарника, за життя того, кого він кинувся рятувати. Думала, що от вони зараз обоє вилізуть із води, а дати чистий та сухий одяг ти не можеш. Чомусь у моїй памяті це зафіксувалося, - каже.

НАЙТРАГІЧНІШЕ - СТАТИ СВІДКОМ РУЙНАЦІЇ ЖИТТІВ.

Наразі Аманда прагне освоїти мистецтво "максимально ідеального" управління дроном. Однак зимові погодні умови часто ускладнюють роботу операторів. Сильні дощі та сніг перешкоджають пересуванню. Незважаючи на це, дрони залишаються найефективнішими засобами для розвідки та коригування вогню.

- Ми літаємо на відстані 5-8 км від наших позицій. Найважче - це свідчити про зруйновані людські долі. Ми, немов очі на небі, спостерігаємо за цим. Іноді, під час польоту, замість того, щоб знайти потрібну позицію, натрапляєш на залишки колишнього життя: особисті речі, фотографії... У деяких домівках все наче завмерло, життя там більше не існує. Дуже важко спостерігати, як ворог знищує кожен клаптик нашої землі, залишаючи по собі лише руїни від вибухів. Найстрашніше те, що ворог не зупиняється, він продовжує наступ і знищує все на своєму шляху. Там, де раніше жили люди і мріяли про майбутнє, тепер лише руїни. Це особливо жахливо для мене. Я прагну змінити цю ситуацію, - ділиться Аманда.

Вона щиро радіє кожному "трьохсотому" російському солдату, а про "двохсотих" каже: "вважай, ти зробив маленький внесок у майбутню перемогу". Операторка відчуває гордість, коли корегує роботу артилерії, завдяки якій противник втрачає техніку чи просто тікає.

У складі бойової бригади "Хижаків" Аманда не єдина жінка, яка служить пілотом у "повітряних силах". Вона стверджує, що жінки на фронті здатні виконувати практично ті ж завдання, що й чоловіки.

Ще говорить, що на війні всі стають рідними.

Кожен із моїх товаришів — це не лише друг, а й немов старший брат. Такого відношення в наших ворогів не знайдеш. Як кажуть: "росіяни своїх не кидають"? Але це не так. Я бачила, як російські солдати забирають у своїх загиблих побратимів автомат і бронежилет, і просто йдуть далі...

"СІРА ПОДРУЖКА" В СПАЛЬНИКУ

Якби була можливість повернути час назад і знову прийняти рішення, йти на фронт чи ні, Аманда без вагань зробила б те саме, що й півроку тому. Вона каже: хоч як би дико це звучало, але на фронті кожен росте, позбувається страхів, знаходить близьких і починає цінувати те, що раніше здавалося буденним.

- Я почала цінувати гарячий душ. Це реально прекрасно! Особливо після бойових виїздів, бліндажів. Коли є можливість спати у ліжку з мʼякою подушкою, то просто супер.

Зазначає, що на багато аспектів життя починаєш дивитися з нової перспективи.

Ось як було: я лежала в спальнику і раптом відчула, як з одного боку підіймається тепло. Коли я розкрила спальник, виявилося, що там спить сіра мишка - моя маленька подруга. Але щоб так просто ділитися цим, потрібно було пройти через певні емоції і пережити це не один раз, - усміхається вона.

- Якби не війна, що було б у твоєму житті? - питаю.

Я б із задоволенням служила патрульною, створила б родину та мріяла про малюка... І сьогодні в мене все ще є ці бажання. Прагнення жити, повернутися до своїх близьких і до роботи - це те, що підтримує мене. Я також сподіваюся, що всі мої побратими та посестри повернуться до своїх домівок, щоб бачити своїх дітей, спостерігати за їхнім ростом, навчанням говорити та ходити. Хочу, щоб люди ніколи не дізналися, що таке звуки вибухів.

Вона точно знає, наскільки на фронті потрібні дрони і те, що їх ніколи не буде забагато. Говорить, що неможливо змусити людей донатити, бо це вибір кожного. Але "пташки" потрібні: і денні, й нічні, і розвідувальні, й ударні.

Це є те, що допомагає зберегти життя як нам, так і нашим сусіднім підрозділам.

На завершення бесіди я попросила її описати "Хижаків" у всьому одному реченні.

- Це нескладно: сильні, вольові, сміливі патріоти своєї країни, - сказала вона.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя