На п'ятий день безперервних атак хлопці почали втрачати свідомість. Це розповідь про бої на островах Дніпра від військового медика на псевдо "Грізлі".

"Ось і вона, хвилина тріумфу," - з іронічною усмішкою промовляє "Грізлі", сідаючи навпроти. Він поправляє свою довгу бороду, злегка примружуючи втомлені очі.

Приміщення, в якому ми знаходимося, освітлене невеличкою, м'якою лампою. Тут тепло, а повітря наповнене ароматом кави. Відчуття домашнього затишку, проте, виявляється оманливим і розвіюється миттєво після звуків вибухів ззовні. "О, це близько. Мінометний обстріл", - коментують хлопці.

Неподалік розташована передова лінія оборони на правому березі Дніпра. Тема південного фронту в публічному обговоренні залишається досить призабутою, враховуючи високий рівень активності противника в інших критичних зонах. Тут відсутня "нульова" позиція в традиційному розумінні, оскільки річка Дніпро виконує роль природного розмежування.

Проте ця характеристика не перетворює південний фронт на мирний - ворожа авіація безжально атакує прибережні села з використанням КАБів, а також цілодобово діють FPV, РСЗВ, важка артилерія, танки та міномети.

Головним завданням Сил оборони, що здійснюють захист на території Херсонщини, є запобігання проникненню російських військ на правий берег Дніпра. Цю місію виконують підрозділи 126-ої окремої бригади територіальної оборони 30-го корпусу морської піхоти, серед яких служить чоловік з позивним "Грізлі".

1 березня 2022 року Грізлі мав обійняти посаду старшого помічника капітана торговельного судна. Натомість 25 лютого 2022 року пішов до війська. Побачив на вулиці оголошення, написане на картоні маркером: "ТрО" - і вказівна стрілка.

Спочатку він відчував великий неспокій, адже боявся, що бойові дії оминуть його, і йому не вдасться "побачити кацапа на власні очі". Тоді Грізлі не міг уявити, що незабаром не лише зустріне ворога впритул, але й стане керівником складної операції з утримання позицій на островах.

Наступна частина - це свідчення бойового медика на прізвисько Грізлі про його перші миті на полі бою, тижневі штурми, відвагу бійців, моменти безнадії, спалахи надії, а також про смачну шаурму після повернення з пекла. Він поділиться своїми думками про те, що спонукає їх боротися проти ворога, і про маленьку американську мрію, яка живе в серцях усіх.

У травні 2022 року я приєднався до 126-ої окремої бригади територіальної оборони в ролі стрільця. Мій бойовий досвід почався під Миколаєвом, де я здебільшого перебував на спостережних пунктах та в окопах, проте без безпосередніх зіткнень. Пізніше я отримав нову посаду — бойового медика.

Я, якщо вже за щось беруся, маю стати в цій справі кращим, тож почав опановувати тактичну медицину. Пройшов базові курси, але більшість навичок і знань передав побратим Сет (позивний - УП), який взяв мене під своє крило. Ну а далі - все на власному досвіді.

Мій перший візит на лівий берег відбувся в Козачих Лагах. Саме там я, напевно, вперше глибоко усвідомив, що таке війна та смерть. І я мав можливість на власні очі спостерігати за противником, як і сподівався: вороги знаходилися всього за десять метрів від нас.

Перший бойовий досвід зі стрільбою став справжнім психологічним випробуванням. Кулі гуділи над головою, і в ту мить важко було зрозуміти, хто є другом, а хто ворогом. Незважаючи на цей хаос, необхідно було зібратися з силами і знайти в собі відвагу, щоб піднятися й допомогти пораненому.

Найскладніше в подібних обставинах - зберегти ясність думок, залишатися спокійним і не піддаватися емоційним поривам. Інстинктивно виникає бажання знайти укриття, лягти в безпечному місці і просто дочекатися, поки все це завершиться. Проте так не вийде. Адже потрібно виконувати свої обов'язки.

Тоді я отримав контузію, і разом з іншими пораненими чекав на евакуацію. Проте, знову розпочався бій, і хлопці не могли нас забрати. Я вирішив залишитися, щоб підтримати їх. Хоча внаслідок контузії я частково втратив зір, я все ще міг надавати першу допомогу, пересуватися й стріляти.

Тоді під час бою ми винесли з-під обстрілів важко пораненого командира взводу. Запросили термінову евакуацію. На щастя, знайшовся драйвер, який погодився, незважаючи на обстріли, сісти на човен і забрати командира.

Я вийшов разом з усіма лише після завершення завдання. Досі дотримуюсь цього принципу: прийшли разом – і разом йдемо, інакше не буває.

Найскладнішим для мене виявився останній похід на острови Дніпра. Все відбувалося не так, як ми запланували, обставини склалися для нас невдало, і довелося імпровізувати...

Ми вирушили на підтримку хлопців з іншого батальйону. Наша мета полягала в тому, щоб підсилити їх, забезпечити необхідну допомогу і спільно утримувати зайняті позиції. Однак, щойно ми висадилися з човнів на острів, розпочався запеклий бій. Ворог майже підійшов до наших позицій.

На той момент більшість хлопців, яких нам потрібно було підкріпити, вже мали різні травми, адже вони тримали свої позиції вже не перший день. Коли ми вступили в бій, відразу всі отримали поранення, включно зі старшим нашої команди.

Хлопці вимушені були терміново залишити місце. Формально ми опинилися без керівника. Я вирішив взяти на себе цю відповідальність. Чому саме я? Мабуть, через те, що зберігав спокій і голосно кричав у рацію (сміється). Але насправді всі рішення приймалися спільно.

Отже, внаслідок подій на двох локаціях, які мали вмістити 20 осіб, нас залишилося лише п’ятеро. Ми мали при собі лише мінімум боєприпасів і стрілецьку зброю, оскільки кулемети зазнали пошкоджень. Запасів їжі та води також майже не залишилося. На жаль, під час висадки на острів ми були змушені позбутися половини провіанту, оскільки не було можливості його донести. Інша частина була знищена внаслідок скидів і артилерійських обстрілів.

Ми черпали воду з калюж і з Дніпра, харчуючись залишками сухих пайків, які залишили хлопці. Але це не було найбільшою проблемою. Ворог безперервно намагався захопити наші позиції, постійно організовуючи штурми. Росіяни усвідомлювали, що ми опинилися в меншості, тому не зупинялися в атаках — стрілецькі сутички, регулярні дронові обстріли...

Ознайомтесь також: Які події насправді розгорталися у Кринках. Невідома історія десанту морських піхотинців на лівому березі Дніпра.

Протягом чотирьох днів ми зовсім не мали можливості відпочити, жоден з нас не замкнув очі. Але на п’ятий день наше тіло заявило про себе: "Стоп!", і товариші почали втрачати свідомість через втомленість і брак сну. Вони просто падали в непритомність, очікуючи на нову атаку.

Це було неймовірно важким випробуванням не лише фізично, а й емоційно. Хоча наші товариші з рідного берега докладали всіх зусиль, щоб ми не відчували себе самотніми, все ж таки позбутися гнітючого відчуття, що ця місцина може стати нашим домом на довгий час, було практично неможливо...

Отже, ми протрималися цілий тиждень. Згодом хлопці з сусідніх підрозділів погодилися на обмін, і ми вийшли — виснажені, але благополучні. Коли я стрибнув на берег, то поцілував його. Такого щастя я ще ніколи не відчував.

Найбільшим бажанням на той момент було з'їсти чогось жирного, шкідливого. Тож найперше, що я зробив, повернувшись у "цивілізацію" - з'їв шаурму.

Ми з друзями вирішили не продовжувати евакуацію до шпиталю, оскільки, крім отриманих контузій, серйозних травм у нас не було. Проте за кілька днів моє самопочуття погіршилося: зір знову став майже відсутнім, і тільки тоді я погодився на відправлення до шпиталю.

Кожен етап у житті формує нас по-своєму. Але це була справжня інтенсивна програма. Я відчув, як моє самопочуття стало впевненішим і спокійнішим. Зрозумів, що в жодному разі не слід здаватися, незалежно від обставин. Варто боротися до останнього. Цей досвід став найскладнішим у моєму житті, але він відкрив мені очі на те, що я сильніший, ніж міг уявити.

Що дозволяло нам витримувати всі ці моменти? Це вже не перший раз, коли ми виходимо на завдання, і ми добре усвідомлювали, що потрібно робити. До того ж, регулярні тренування та злагодженість справді стали нам у пригоді.

Проте, найважливішим, безумовно, є відчуття підтримки від товаришів, які завжди були поруч. Ти впевнений, що не залишишся сам, адже вони готові стояти з тобою до самого кінця. І водночас усвідомлюєш, що так само не маєш права підвести їх, як і вони тебе. Саме так ми й підтримували один одного. Це і є ключ до успіху в будь-якій справі.

У нас є хлопець з позивним "Цікавий". Одного разу я, разом з іншим побратимом, стояв на передовій, а Цікавий перебував на позиції позаду нас. Лише через кілька хвилин після початку бою наші автомати зламалися одночасно. Ворог наступав, тиснув на нас, і раптом ми почули крик: "Цікавий, крию!". Цей хлопчина, який ледве сягає півтора метра зросту, піднявся з окопу і, немов маленький Рембо, почав вести вогонь по ворогу. Ми впали на землю і, повзучи, відступили, поки він прикривав наш вихід.

Чесно кажучи, я не сподівався на таку поведінку від Цікавого. Це був його дебютний вихід на поле бою, він тільки-но мобілізувався, і, окрім навчань на полігоні, ми не мали жодного спільного досвіду.

Щодня відбувалися героїчні вчинки... І це стосувалося кожного з нас. Усі працювали на межі своїх можливостей, на 110%. Пам’ятаю той момент у своєму житті, коли почав втрачати віру в людей. Але у складі бригади я знайшов безліч чудових хлопців, справжніх друзів, з якими хотів би підтримувати зв'язок і після закінчення війни. Я щиро вважаю своїх побратимів другою сім’єю.

Праця в оборонному секторі виявляється значно складнішою, ніж може здатися на перший погляд. Як ви можете помітити, уздовж узбережжя все знищено, а пересування ускладнене. Постійні обстріли з артилерії та безперервні атаки дронів ускладнюють ситуацію. Логістика стає справжнім викликом, а кожна евакуація перетворюється на спеціальну операцію.

Проте значення захисту правого берега є безсумнівним — необхідно не допустити ворога на цю територію. Інакше це може призвести до повторного захоплення міст і сіл Херсонщини. Російські війська були витіснені з цієї області з великими зусиллями, тому не можна дозволити їм повернутися.

Зараз усі українці мають долучитися до боротьби. На жаль, я бачу таку невтішну тенденцію, що війна стосується лише тих, хто вже воює, та їхніх родичів. Усі інші живуть, як завжди. Ну, і періодично жаліються на незручності на кшталт вимкненого світла. Люди звикли. Війна стала нормою.

Потрібно зняти рожеві окуляри і зосередитися на перемозі. Інакше це може затягнутися на довгий час. Найгірше, що може трапитися - це те, що за нас будуть боротися наші діти і внуки. Я дуже цього не бажаю. Так само, як не хочу, щоб мої діти мали паспорти Росії, щоб у них вдома висів триколор і портрет цього монстра (Путіна). Не хочу, щоб моїм батькам прийшли і оголосили: "Тепер це не ваш дім і не ваша земля". Ось чому я тут.

Звісно, я втомився, як і всі. Працюю на внутрішніх резервах. Сили дає розуміння того, що не можу залишити хлопців, з якими багато чого пережив. І надія на те, що війна скоро закінчиться перемогою та я зможу повернутися до нормального життя.

Я з великим задоволенням повернувся би до своєї цивільної професії. Мені часто сниться, що я в морі - дуже сумую за своєю роботою, бо справді її люблю. До того ж, я з дитинства мріяв стати капітаном. Це моя мета.

А мрії... Знаєте, я мав можливість відвідати безліч країн. Особливо захоплюють мене нордичні ландшафти з їхніми льодовиками, скелями та суворим кліматом. Раніше я був справжнім поціновувачем відпочинку на природі: рибалка, ночівлі в палатках — це було моє. Але тепер я відчуваю, що більше не прагну такого способу відпочинку...

А от чого дійсно хотілося б - купити мотоцикл "Харлей" і проїхати всю Америку.

Аліна Логвиненко, 126-та окрема бригада 30-го корпусу морської піхоти