На початку року наша планета опинилася в найменшій відстані від Сонця: чому це не позначилося на погодних умовах?

Найближча можлива відстань від Землі до Сонця становить 147,1 мільйона кілометрів.

На початку січня наша планета досягла перигелію, тобто найближчої точки до Сонця на своїй орбіті. Проте, незважаючи на це, різкого підвищення температури на Землі в той час не спостерігалося. Видання Daily Galaxy розглянуло причини цього явища.

Зазначається, що щороку на початку січня Земля досягає своєї найближчої точки до Сонця. У 2026 році цей момент стався 3 січня о 12:15 за східноамериканським часом (19:15 за київським). Тоді наша планета була на відстані понад 147,1 мільйона кілометрів від Сонця. Проте, варто відзначити, що це явище майже не впливає на зміну пір року.

Автор статті пише, що орбіта Землі не є ідеальним колом, а насправді має дещо еліптичну форму, через що протягом року планета, рухаючись по ній, то трохи наближається до Сонця, то віддаляється від нього.

Хоча ця відстань коливається приблизно на 3%, дослідники підкреслюють, що це не має значного впливу на температурні показники планети. Темп зміни сезонів регулюється не відстанню Землі від Сонця, а кутом нахилу земної осі.

Термін "перигелій" походить від грецьких слів "peri" (що означає "навколо") і "helios" (що перекладається як "Сонце"). Він позначає найближчу до Сонця точку орбіти небесного об'єкта. У 2026 році перигелій відбувся на відстані 147 099 894 кілометри від Сонця, що приблизно на 5 мільйонів кілометрів менше, ніж у випадку афелію — моменту, коли об'єкт перебуває на найдальшій відстані від Сонця, що зазвичай трапляється на початку липня.

Хоча на перший погляд різниця виглядає значною, насправді вона складає лише близько 3% від середньої відстані між Землею та Сонцем. Ця відстань, що називається астрономічною одиницею (а.о.), дорівнює приблизно 149,6 мільйона кілометрів. У контексті таких великих масштабів ця невелика різниця забезпечує практично однакову кількість сонячної енергії, яку наша планета отримує як під час перигелію, так і афелію.

Близько 1604 року астроном Йоганн Кеплер сформулював свій перший закон руху планет, довівши, що планети рухаються еліптичними орбітами, у фокусі яких розташоване Сонце. Свої висновки він зробив на основі точних спостережень за орбітою Марса.

Згодом варіації в сонячному часі почали бентежити ранніх астрономів. Як зазначив Едвард Блумер із Королівської обсерваторії у Гринвічі, ще середньовічні вчені помітили, що сонячні дні не завжди ідеально збігаються з рівномірним відліком часу.

"Вони вже говорили про різницю між сонячною добою та ідеальною добою, тобто її середнім значенням. Час то відставав, то випереджав, що, як ми згодом зрозуміли, пов'язано зі змінами швидкості руху Землі навколо Сонця через еліптичну форму її орбіти", - пояснив він.

Іншим важливим засобом для спостережень слугував аналема — річний діаграм, що відображає положення Сонця в одному й тому ж місці та в один і той же час. Його форма, що нагадує вісімку, наочно ілюструвала орбітальні особливості і допомагала давнім астрономам визначати перигелій.

Усі планети нашої Сонячної системи проходять через перигелій, але наслідки цього явища різняться. Наприклад, Венера та Нептун мають орбіти, близькі до кругових, тому їх відстань до Сонця залишається практично сталою. Натомість Меркурій, найближча до Сонця планета, має сильно еліптичну орбіту, що призводить до значних коливань його відстані від Сонця протягом року.

За даними Королівської обсерваторії у Гринвічі, різниця між перигелієм і афелієм у Меркурія становить близько 0,17 астрономічної одиниці (астрономічна одиниця - середня відстань від Землі до Сонця), тож для планети, яка в середньому перебуває лише на 0,39 такої відстані, це дуже суттєва різниця.

Вивчення руху Меркурія привело науковців до однієї з найцікавіших загадок астрономії. З'ясувалося, що точка його найближчого наближення до Сонця з часом повільно зміщується. Це явище називається прецесією орбіти - своєрідним "повзучим поворотом" траєкторії руху планети. Класичні закони фізики, сформульовані Ісааком Ньютоном, не могли повністю пояснити це зміщення. Лише загальна теорія відносності Альберта Ейнштейна дала точну відповідь, ставши одним із ключових підтверджень її правильності.

Комети та астероїди зазнають ще більш кардинальних змін. Їхні орбіти, як правило, мають великий ексцентриситет, що призводить до різкого прискорення під час перигелію та суттєвих відхилень у напрямку руху. Коли вони наближаються до великих планет, таких як Юпітер, гравітаційні сили можуть настільки вплинути на ці об'єкти, що вони змінюють курс, а в деяких випадках навіть повністю виходять за межі Сонячної системи.

Раніше агентство УНІАН повідомляло, що в давні часи доба на нашій планеті тривала всього 19 годин. Цей висновок був зроблений вченими після ретельного аналізу геологічних даних, що стосуються докембрійської епохи. Дослідження показало, що в середині протерозойської ери, приблизно від 2 до 1 мільярда років тому, звичайний процес поступового збільшення тривалості доби призупинився. Протягом цього часу тривалість дня залишалася практично незмінною.