Козаки в Мінську, московити у Вільнюсі та шведи у Варшаві: конфлікт, який у Москві хотіли б залишити в минулому.

Фокус досліджував, яким чином українські козаки потрапили до Мінська, а також чому протягом наступних трьох століть об'єктивний аналіз цих подій був ризикованим.

Кожен учень знає про Переяславську раду, на якій, за поширеною версією, Богдан Хмельницький передав українські землі московському царю. Це частина більшовицької пропаганди, яка, на жаль, досі активно циркулює в інформаційному полі України. Проте дуже мало людей усвідомлює ширший контекст тих подій. У шкільних підручниках часто згадують про наступ козаків на Волинь і Галичину, але значна частина українців не знає про одночасний наступ козацько-московських військ на іншу частину Речі Посполитої — Велике князівство Литовське. Цей наступ завершився падінням Вільнюса, що призвело до першої російської окупації території сучасної Білорусі.

Українські козаки, що з'явилися в нижній частині Дніпра в XV столітті, вже у кінці XVI століття відвідали територію сучасної Білорусі. Саме тоді Річ Посполита пережила перше масштабне козацьке повстання під керівництвом Северина Наливайка, про яке детально розповідалося у журналі "Фокус". У наступні десятиліття козаки зосередили свої зусилля на боротьбі за контроль над землями сучасної Центральної України, але повстання під проводом Богдана Хмельницького, що розпочалося у 1648 році, змінило ситуацію кардинально.

Битва за спадщину давньої Русі: початок формування

У середині XIV століття князівства, що виникли на територіях сучасної України та Білорусі, потрапили під контроль литовської династії Гедиміновичів. Завдяки їхньому управлінню було ліквідовано владарювання монгольської Золотої Орди. Проте до середини XV століття литовська влада залишалася здебільшого номінальною. Реальне керівництво цими землями перейшло до рук місцевої аристократії, яка вирішила не вступати до складу Великого князівства Московського, що звільнилося від монгольського гніту лише наприкінці XV століття, і відразу ж заявила про свої права на спадщину давньої Русі.

У 1514 році військові сили Русі (сучасної України), Польщі та Литви, під проводом українського князя Костянтина Острозького, здобули перемогу над московськими військами в битві під Оршею. Однак, всього через кілька десятиліть Москва знову відновила свої агресивні наміри на захід. В опанованій кризі литовці вирішили укласти унію з Польщею. Таким чином, у 1569 році виникла нова держава – Річ Посполита. Внаслідок цього об'єднання, значна частина території Великого князівства Литовського відійшла до Польщі, що стало результатом таємних інтриг польської та української аристократії. Землі Русі, які потрапили до польського королівства, стали основою сучасної України (у XVII столітті до них приєдналися території колишнього Чернігівського князівства). Натомість, ті частини давньої Русі, що залишилися в складі Великого князівства Литовського, згодом перетворилися на територію сучасної Білорусі.

В кінці XVI століття багато людей ще пам'ятали, як було до укладення унії. Тому не викликало подиву, що козацьке повстання досить швидко поширилося на територію Великого князівства Литовського. Близькість Київщини до степових просторів сприяла активізації козацького руху в цих землях. Проте в білоруських лісах не було умов для організованого опору, так само як і на Волині та в Галичині. Саме в цьому регіоні почалося повстання Наливайка, яке швидко поширилося на Білорусь. Наступні козацькі повстання стосувалися Подніпров'я, де ситуація була зовсім іншою. Це тривало до 1648 року.

Нові реалії: держава козаків на Подніпров'ї

Тоді Богдан Хмельницький успішно утвердив свою владу над "козацькими" землями Київщини та Брацлавщини, а також над Чернігівщиною, яка нещодавно стала частиною польського королівства.

А от у Волині, Галичині та Західному Поділлі ситуація складалася значно складніше — тут польська аристократія та ополячена давньоруська еліта міцно вкоренилися за тривалий час. Цікаво, що серед магнатів Речі Посполитої найбільшим супротивником козаків виявився полонізований український князь Ярема Вишневецький, який зазнав найбільших економічних втрат під час козацького повстання — більшість його земель опинилися під контролем козаків.

Розуміючи, що самостійно із Річчю Посполитою він не справиться, Богдан Хмельницький звернувся за допомогою до московського царя Олексія, з яким уклав угоду весною 1654 року. Після цього об'єднана козацько-московська армія (за реалістичними оцінками налічувала приблизно 40-50 тисяч вояків) рушила на Річ Посполиту. А саме -- на її литовську частину.

Вогонь конфлікту поширюється за межі України.

Річ Посполита зазнавала значних труднощів не лише через козацькі повстання. Серед шляхти також існували серйозні розбіжності. Польські аристократи часто вступали в конфлікти один з одним. Водночас загострився протистояння між одним із найбагатших литовських магнатів Янушем Радзивіллом та королем Яном II Казимиром, який походив зі Швеції. Король відмовлявся призначити Радзивілла на посаду коронного гетьмана, постійно підкріплюючи його суперників. Проте, коли почалась війна, Радзивілл намагався самостійно захистити Великое князівство Литовське від ворогів. Зібравши лише кілька тисяч вояків, він перейшов до тактики маневрової, фактично партизанської війни.

Литовські війська зазнали поразки в битві під Шкловом. Московські сили захопили згадану Оршу, а також Смоленськ. Козаки під керівництвом наказного гетьмана Івана Золотаренка оволоділи Гомелем. Тим часом сам Богдан Хмельницький, разом зі своїм основним козацьким військом та підтримкою московитів, вирушив на Волинь. Однак тут союз між московитами і козаками почав давати тріщину. Між ними часто виникали непорозуміння — царські вояки не бажали передавати козакам захоплені землі. Проте, усвідомлюючи, що без підтримки козаків ефективна кампанія неможлива, вони змушені були поступитися вимогам талановитих козацьких командирів. Війська Богдана Хмельницького змогли захопити Острог і Рівне.

Поляки змогли заручитися підтримкою кримського хана. Взимку за рахунок татарських військ вони перейшли в контратаку. Януш Радзивілл також розпочав свої дії. Проте козацькі сили зуміли зупинити наступ польських військ на Гетьманщину. У цих боях особливо виділився відомий козацький полковник Іван Богун.

Маловідомий Польський Потоп

Московські війська розпочали свій наступ на території Великого князівства Литовського, яке нині є частиною Білорусі. На початку липня Мінськ був захоплений. Московити, отримавши підтримку від козаків, оволоділи цим містом, що розташоване на берегах Дніпра. Після перетворення Дніпра на свою переправу, вони продовжили свій рух вперед.

Ситуація в Речі Посполитій на той момент вже набувала рис справжньої катастрофи. Не випадково цей період в самій Польщі отримав назву "Потоп". Богдан Хмельницький запевнив молодого султана Османської імперії Мехмеда IV (реальна влада, варто зазначити, знаходилася в руках його матері, українки Лідії з Буковини, яка правила під ім'ям Хатідже Турхан), що готовий прийняти протекцію Османської імперії в майбутньому. В обмін на це він попросив Стамбул заборонити Кримському хану нападати на козаків. Як результат, з Бахчисарая дійсно надійшло відповідне розпорядження, що призвело до втрати важливого союзника для Речі Посполитої. Таким чином, шлях для козаків на захід залишився вільним.

В той час, побачивши критичне становище Речі Посполитої, на неї з півночі напала Швеція. Тамтешній король Карл Х скористався як приводом відмовою Яна II Казимира від зречення прав на шведський трон. Багаторічне правління у Речі Посполитій шведської династії зіграло злий жарт з цією державою. Але реальною причиною нападу Швеції було бажання перетворити Балтійське море у своє внутрішнє море, що розуміли інші держави Балтії.

Москва проти литовсько-руської державності

За цих обставин давня столиця Великого князівства Литовського Вільно (сучасний Вільнюс) залишилася без будь-якої надії на допомогу поляків. Литовці захищали свою столицю від московських військ самостійно. Цікаво, що майже за сто років до цих подій поляки фактично примусили литовців утворити Річ Посполиту саме перед загрозою московської агресії. Тепер же литовці залишилися проти ворогів самі.

Незважаючи на відважну оборону столиці, в серпні 1655 року московські війська змогли окупувати Вільно. Місто стало жертвою пограбувань та руйнувань. Усі палаци, що знаходилися в межах міста, були розграбовані. З близько тридцяти католицьких і унійних (греко-католицьких) церков лише чотири вціліли.

У вересні до столиці прибув цар Олексій. Захоплення Вільнюса стало для нього важливим символом — це була тріумфальна перемога у боротьбі за спадщину давньої Русі проти Литовської держави, яка тривала з кінця XV століття. Цар негайно оголосив себе великим князем Литовським, Білої Русі, Волині та Поділля, які на той момент перебували під контролем козаків. Богдан Хмельницький сподівався приєднати ці території разом із Галичиною до козацької держави. Проте, у московитів, здавалося, вже тоді був зовсім інший план щодо подальшого розвитку подій.

Патріотизм проти жорстоких реалій

На території Польщі в цей період домінували шведи. У вересні 1655 року вони без значних зусиль захопили Варшаву, оскільки багато представників шляхти перейшли на їхній бік, підтримавши шведського короля Карла X. Він, схоже, був під враженням від своїх успіхів і почав планувати нові завоювання, мріючи про контроль над Галичиною, що змусило його вимагати від козаків, які обложили Львів, залишити цей регіон. Таким чином, Московський цар проголосив себе господарем Волині та Поділля, а шведський король — Галичини. У таких складних обставинах працював Богдан Хмельницький, що, безумовно, вплинуло на його здоров'я, яке стрімко погіршувалося, і в кінцевому підсумку він не дожив до двох років після цих подій.

Неочікувано для багатьох Польща витримала випробування. Це справді відкриває можливість говорити про національний дух (який, за деякими історичними концепціями, ще не був сформований), велич героїзму та інші явища, що виходять за межі раціонального пояснення. Адже знайти логічне пояснення такому вдалому одночасному поєднанню різних факторів виявляється надзвичайно складно.

Після захоплення Варшави основний опір шведським військам перемістився до укріпленого монастиря Ясна Гура. У той час, коли шляхта, замість того щоб боронити свою батьківщину, була зайнята політичними інтригами, звичайні селяни-кріпаки стали активно протистояти окупантам. Хоча подібні події дійсно мали місце, очолив рух опору шляхтич Стефан Чарнецький.

В той час Кримський хан, скориставшись безладом, який тоді панував у Стамбулі (а султанський палац тоді потопав у інтригах, які супроводжували боротьбу за владу в умовах правління неповнолітнього султана), напав на козаків. Це змусило їхнє військо поспіхом покинути Галичину.

Інші держави Балтійського регіону та поза його межами виступили проти різкого зростання впливу Швеції. Лідером незадоволених стала Данія, яка є прямим суперником Швеції в боротьбі за контроль над Балтійським морем.

Кинджал у спину козацькому воїнству.

Московський цар теж вирішив, що йому за таких обставин краще виступити проти Швеції, і запросив представників Речі Посполитої до окупованого Вільна, аби укласти перемир'я, яке, попри те, що самі переговори відбулися на околицях міста, в історію так і увійшло під найменуванням "Віленське перемир'я".

Незважаючи на очевидне приниження, делегація Литви, представляючи Річ Посполиту, все ж прибула до окупованого і зруйнованого Вільна. Хитрі шляхтичі висунули царю пропозицію стати королем всієї Речі Посполитої після кончини Яна II Казимира. У таких умовах московський монарх міг бути зацікавлений у збереженні територіальної цілісності новопридбаних земель. Велике князівство Литовське повинно було бути повністю відновлено, тоді як козаки повинні були задовольнитися лише Київським воєводством.

Проте через опір козаків перемир'я так і не набрало чинності у повному обсязі, але дало змогу Речі Посполитій виграти такий бажаний час. У 1657 році вдалося визволити від інтервентів територію Польського королівства. Після цього шляхта взялася за звільнення Великого князівства Литовського. У 1660 році територія Вільна разом з Мінськом та майже усіма землями Великого князівства Литовського була відбита від московитів. Остаточно московська залога, яка ще рік утримувала Вільненський замок, була розгромлена в кінці 1661 року. Її командира Дмитра Мишецького публічно стратили на центральній вулиці міста, таким способом помстившись московитам за плюндрування міста під час окупації.

Бойові дії між Московським царством і Річчю Посполитою завершилися у 1667 році, коли було підписано Андрусівське перемир'я. Згідно з цим угодою, Москва відмовлялася від претензій на Великого князівства Литовського, натомість здобуваючи території на схід від Дніпра.

Впливи та історичні тлумачення

У другій половині XVIII століття, протягом тридцяти років, Російська імперія встановила своє панування над територіями, що простягалися від Харкова до Варшави. У цей період російські ідеологи прагнули ігнорувати невтішні наслідки для Москви, які виникли внаслідок війни середини XVII століття. Особливо вони намагалися забути про партизанський опір поляків у 1655-1656 роках. Протягом свого правління на цих землях Російська імперія стикалася з кількома польськими повстаннями, тому будь-які спогади про національно-визвольну боротьбу розглядались царським режимом як загроза.

В самій Польщі та Литві лише зі здобуттям повної незалежності почали відтворювати в історичній пам'яті цю війну. В Білорусі ж ситуація залишається такою, якою була минулі століття. Країна залишається в парадигмі російської імперської ідеології, за винятком опозиційного руху, який жорстоко придушується.

В результаті, кожна зі сторін цього конфлікту, що триває вже майже чотири століття, має власне бачення подій. Єдине, що їх об'єднує, це те, що ця війна залишається недостатньо вивченим явищем. Дослідники з усіх залучених до конфлікту країн тільки починають занурюватися у цю тему. При цьому їхні погляди на ситуацію часто радикально різняться.

Для Росії, яка протягом усіх цих століть мало згадувала про цю війну, це була спроба відновити свою давньоруську спадщину. Однак ця спроба виявилася безславною і, врешті-решт, невдалою, затіненою імперськими досягненнями, що прийшли в наступному столітті.

Для України білоруський похід був елементом національно-визвольної боротьби проти Речі Посполитої. Важливо зазначити, що в розумінні тогочасної української еліти землі сучасної Білорусі в цілому уже тоді сприймалися як щось споріднене, але вже не однорідне. Козаки вважали Білу Русь теж православною землею, але були не проти її віддати православному володарю, натомість самі прагнули поширити козацький суверенітет саме на православні території Польського королівства, тобто Західне Поділля, Волинь, Галичину, Холмщину та Підляшшя. Останні території уже були суттєво полонізовані та покатоличені, але тут ідеологи козацької держави віддавали данину історичній спадщині: до XIV-XV століть ці землі були руськими та православними. В ті часи саме релігійна ідентичність домінувала і наш випадок -- яскраве тому свідчення.

У Литві та, зокрема, в Польщі цю війну сприймають як явний прояв експансіонізму, який розпочався з неспровокованої агресії Московського царства під вигаданими приводами. Досить часто можна зустріти паралелі між цими подіями і сучасною російсько-українською війною. Однак таке порівняння не зовсім коректне, оскільки міжнародне право тоді лише починало формуватися і знаходилося на ранніх стадіях розвитку. З іншого боку, дійсно існувала проблема утисків козаків та православних громад. Проте, для Кремля це питання слугувало лише приводом для реалізації його агресивної стратегії.

Ця війна втілює складну реальність, в якій опинилася молода козацька держава. Іноземні правителі скористалися своїм становищем, щоб відібрати у козаків ті здобутки, які вони вибороли на полі бою завдяки своїй відвазі. Також видно, як дипломатичні маневри можуть кардинально змінити хід подій.

В той час український народ усвідомив, що не може більше терпіти іноземне гноблення своїх територій. Проте, на жаль, не вистачало рівня самоорганізації, необхідного для створення дієвої власної держави. В результаті, було втрачено те, що було добуте важкими зусиллями та життями тисяч козаків, які віддали свої сили у цій боротьбі.