"Коли ж нарешті завершиться війна?" Які питання краще не задавати військовим?

Це дивне інтерв'ю. Замість питань - найпоширеніші тригери для військових, а замість відповідей - пояснення, чому про це не варто говорити з людьми в "пікселі".

Підготовлюючись до бесіди, ми звернулися до військовослужбовців, щоб дізнатися, які висловлювання найбільше їх дратують у спілкуванні з цивільними. Ось кілька прикладів:

"На*уя ви воюєте за Зеленського?".

"Ми обізнані щодо ваших доходів!"

"Давно пора віддати (Донбас / Покровськ / Куп'янськ... - потрібне підкреслити)".

"Ти вирішив служити в армії? Я був упевнений, що ти більш розумний."

"Треба тікати з цієї країни".

"Я більш корисний у цивільному житті."

Іноді відповіді вражали своєю несподіваністю та детальністю. Вони демонструють, що тригером можуть стати речі, які на перший погляд не викликають жодних негативних емоцій. Ось кілька прикладів таких відповідей:

Мене сильно дратує ритуальна фраза "я тебе розумію", коли мова йде про війни. Це схоже на іншу звичну фразу з мирного життя - "я тебе почув". Зазвичай це звучить, коли хтось намагається просто відсторонитися від розмови. Мені хочеться запитати: а що ти насправді розумієш? Чи мав ти подібний досвід, чи насправді впевнений, що усвідомлюєш, про що йдеться? Іноді це викликає роздратування.

Другий тригерний штамп звучить як "гинуть найкращі". Але чому я досі живий? На війні немає вибору — артилерія, КАБи чи дрони не роблять розрізнення між людьми. Варто зауважити, що частіше гинуть ті, хто не ховаються за спинами своїх товаришів, і це правда. Проте сама ця фраза, на мій погляд, знецінює тих, хто залишився живим.

Я усвідомлюю, що це може звучати незвично, але для мене справжній тригер — це коли люди дякують за захист. Від таких слів хочеться зникнути з поля зору. Я не вважаю себе героєм і не маю наміру видавати себе за такого. Більшість військових складають інструктори, адміністратори, водії, кухарі, медики, інженери та інші спеціалісти. Кожен з них виконує важливу роль, але той романтичний образ воїна, який часто їм нав'язують, не відповідає реальності і іноді сприймається як жарт.

Складається враження, що звичайні люди не усвідомлюють, як я існую і виконую свої обов'язки в цьому середовищі. Вони не знають, з якого боку підійти до мене чи як розпочати розмову. Тому їхні слова звучать ніби пошепки.

Для них я став "героєм", "надією", "охоронцем", "козаком", "світлом у їхньому житті". Проте, усвідомлюючи реалії, розумію, що люди, безумовно, перебільшують мої заслуги та якості. Тому моя реакція - це почуття ніяковіння та іноді роздратування. Адже я відчуваю певну дистанцію, коли мені хочеться простого спілкування з людьми з мого минулого.

Саме про "певний бар'єр" пише Чарльз Ґоуг, військовий психіатр і полковник армії США, автор книги "Одного разу воїн - воїн назавжди":

"Повернення додому з бойової ротації схоже на повернення в тривимірний світ після перебування в чотирьох вимірах. Важко зрозуміти, хто насправді збожеволів: ти чи інша частина світу. Військовослужбовці та ветерани часто відчувають, що люди не можуть їх зрозуміти".

Про одну із вирв, які несе війна - складнощі комунікації між військовими і цивільними - написані десятки книг, переважно психологами. Для нас було важливим почути саме військового.

Наш співрозмовник - підполковник Богдан Пржегалінський, заступник командира 39-ої окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти. На війні він з 2016-го, брав участь в АТО/ООС. Кавалер ордена Богдана Хмельницького 3-х ступенів.

Разом зі своїм підрозділом, 503-м батальйоном морської піхоти, навесні 2022 року він брав участь у спробі прорвати блокаду Маріуполя. Після цього розпочались активні бойові дії на Донбасі, а також операція із висадки Сил оборони на лівому березі Дніпра, яка тривала протягом 9 місяців, включаючи запеклі бої на Покровському напрямку.

Він поділився з УП своїми міркуваннями щодо того, чому варто утриматися від обговорення певних тем під час спілкування з військовими.

Застереження: будь ласка, не намагайтеся відтворити цей експеримент. Якщо у вас виникне спілкування з менш стабільною особою, ніж Богдан, ми не можемо гарантувати приємний діалог або легкий вихід із ситуації.

- Коли закінчиться війна?

Це безглузде запитання має ще один мій "улюблений" варіант: "Скільки ще це триватиме?". Зазвичай воно звучить із таким відчаєм – коли ж, нарешті, закінчиться ця війна?

Такі питання рідко виникають у військових або цивільних, які активно беруть участь у всіх цих процесах. Натомість, подібні висловлювання частіше можна почути від тих, хто не має жодного стосунку до війни, окрім своїх емоційних реакцій на новини. У найкращому випадку, вони жертвують 5 гривень і протягом наступних шести місяців гордо розповідають про свій "значний" внесок у перемогу.

Це питання викликає сильні емоції, адже воно здається принизливим і заважає спокійному сприйняттю ситуації. Воно сприймається як зневага до важкої праці військових, які докладають неймовірних зусиль. Мимоволі виникає бажання запитати: "А ти, друже, що зробив, щоб пришвидшити закінчення війни?"

Той, хто ставить це запитання, на перший погляд може виглядати не дуже розумно. Але коли настає час відповісти, я завжди підкреслюю: мир настане лише тоді, коли кожен з нас, включаючи тебе, почне вживати конкретні дії для його досягнення.

Якщо ти хочеш отримати професійну думку військового про його бачення ситуації, спробуй переформулювати запитання так: "На твою думку, чи спостерігаються позитивні зміни для нас? Якщо так, то які саме? Якщо ні, то що цьому заважає?" Це буде більш коректний підхід. А якщо додати: "Друже, чим я можу підтримати тебе або твоїх товаришів?", це взагалі буде дуже вдало.

Чи не відчуваєте жалю через своє рішення взяти участь у війні?

Це питання є надзвичайно недоречним, особливо коли його ставлять не професійним військовим, які свідомо обрали цю професію, а мобілізованим. Багато з тих, хто нині служить у Збройних силах України, не прагнули військової кар'єри, а встали на захист своїх дітей, батьків та рідних домівок — це абсолютно зрозуміло.

Це питання досить непристойне, особливо до людини, яку не "бусифікували", не затягнули до війська за руки - за ноги під страхом тюрми. Вона добровільно пішла на це, зробила свідомий вибір.

Перед тим як ставити подібні питання, пам’ятайте, що війна — це емоційна гойдалка, що постійно коливається. Чому ж варто безглуздо підбурювати у людини сумніви щодо її рішень?

- Що ви відчували, коли вбивали на війні?

По-перше, для багатьох мирних громадян це може бути несподіванкою, але більшість військових насправді не мають досвіду вбивства людей. Це, як правило, відбувається в умовах бойових дій, або ж на дуже близькій відстані з використанням холодної зброї.

Навіть якщо ти управляєш дроном і спостерігаєш за ситуацією на екрані, скидаючи гранату, це відчуття абсолютно не схоже на те, коли ти дивишся прямо в очі супротивнику.

По-друге, не всі, хто вчинив вбивства, прагнуть згадувати про це. Війна не є природнім станом для людини. Навіть усвідомлюючи, що перед тобою ворог, і що, якщо ти не знищиш його, він знищить тебе, багатьом важко прийняти той факт, що їм довелося вбивати.

В природі людини насильство зазвичай не є тим, чим варто пишатися. Незважаючи на ненависть до ворогів за їхні жорстокі вчинки, ми усвідомлюємо, що є більш свідомими, адекватними та гуманними. Тому, навіть попри всі обставини, в голові виникає думка: це також людина, яка жила, створювала сім'ю, виховувала дітей. І ти забрав її життя. Хоча прекрасно розумієш, що інакше вчинити не міг.

Виходить, що це питання може поставити в складну ситуацію людину, яка сама ніколи не скоювала вбивств. Водночас, воно може спровокувати спогади у тих, хто забрав життя багатьох людей, викликавши у них психологічні травми, які знову загострюються під впливом цих думок.

Цим запитанням ти завдаєш шкоди лише через свою цікавість. Ти прагнеш дізнатися, як це — забрати життя ворогові, і які емоції це викликає? Якщо це справді так, то бери зброю, вступай до піхоти, і в тебе буде безліч шансів на це.

Чи є у нас можливість досягти перемоги?

Коли цивільна особа ставить подібні запитання, це може бути сприйнято як недовіра до бойових здібностей військового.

А разом із відчуттям роздратування виникає й зустрічне запитання: що для тебе означає перемога на особистісному рівні?

Висловлюю свою точку зору: ми вже досягли перемоги. На 11-му році війни та 4-му році повномасштабної агресії ми зберегли нашу державність. Інститут влади продовжує функціонувати, люди мають можливість насолоджуватися відпочинком, працювати, ідентифікувати себе як українці, спілкуватися українською мовою та в цілому вести своє життя.

Попри те, що противник у рази перевищує нас чисельно і озброєнням, попри всі зовнішні і внутрішні фактори, ми вистояли. Так, втратили станом на сьогодні окуповані території. Аби повернути їх, потрібен час, можливо багато часу. Давайте згадаємо Карабах або інші приклади, коли пройшло 30, 50 років, і все одно історичні землі повертаються до своїх законних господарів.

Коли ви нарешті почнете давати відсіч російським "чмобікам"?

Чи мав ти можливість побачити того "чмобіка" на власні очі? Чи доводилося тобі зустрічатися з ним у бою? Ми ж є нацією сильних, розумних та вільнолюбних людей. Чому ж, якщо вони всі лише "чмобіки" та неосвічені, ми досі не здолали їх?

Цікаво, що про "чмобіків" і про лють до ворога найгучніше говорять диванні експерти в соцмережах.

Шановні, як ви можете принижувати ворога, якщо самі ніколи не стикалися з бойовими діями? Я, як професійний військовий, маю право на таку думку. Проте я ніколи не вдаюся до цього. Справжні військові завжди ставляться до супротивника з повагою.

Я ставлюся до них з презирством, адже вони вторглися на мою землю, вбиваючи моїх співвітчизників, жінок і дітей. Я відчуваю до них ненависть, проте не можу недооцінювати їх як військових фахівців.

Оскільки вони існують, вони постійно беруть участь у бойових діях в різних частинах світу. Навіть після закінчення Другої світової війни: В'єтнам, Єгипет, Афганістан, Сирія, перші та другі чеченські війни, Придністров'я, Абхазія, а також агресія проти Грузії у 2008 році. Усе це є безцінним досвідом бойових дій в різних регіонах та умовах — будь то на морі, в горах, на полях чи в міських умовах.

Ті, хто, дивлячись на фото їхніх мобілізованих, відразу почали знецінювати росіян як слабаків - ну, камон! Треба ж розуміти: окрім усього іншого, знецінення ворога знецінює і наші зусилля в боротьбі з цим ворогом. Тому вважаю всю цю кампанію з "чмобіками" ворожою пропагандою, яку підхопили наші "корисні ідіоти" ще 2022-го, не замислюючись над наслідками.

Читайте також: Дружній вогонь. Як байрактарщина, "фортеця Бахмут", "чмоні" і "Крим до літа" б'ють по своїх

Коли ж військові зможуть встановити порядок у державі?

- Тих, хто впевнений, що "військові прийдуть - порядок наведуть" , хочеться запитати: а ви що робите для того, щоб навести лад зсередини, коли інші захищають країну? Беріть і робіть, не розраховуйте зробити це чиїмись руками. Чого ви чекаєте?

Ми нарешті дочекалися. Все своє життя ми чекаємо на щось. Коли з'явиться добрий президент, коли врожай буде вдвічі більшим, коли рак заспіває на вершині гори, а золото почне падати з небес, і ми всі станемо щасливими та заможними, коли зникнуть ті, хто грабував нас, поки ми боронили свою країну.

Безумовно, після завершення конфлікту військові очікуватимуть від суспільства дотримання певних норм поведінки. Вони повернуться з ясним усвідомленням справедливості та переконанням, що мають моральне право ставити вимоги.

Вони прагнутимуть отримати відгуки від тих, кого підтримували. Проте зазвичай ці відгуки не відповідатимуть їхнім очікуванням. Увага, до якої звикли військові, переключиться на інші теми. Тому важливо забезпечити, щоб вони не почувалися непотрібними, використаними та забутими – це питання вже стосується державної політики.

Багато хто після закінчення бойових дій захоче залишитися в армії, де вони знайшли себе. Чому на державному рівні замість того, щоб зберігати та заохочувати військових, які багато років тому обрали цей шлях, стали золотим фондом сьогоднішнього війська, вистояли, яких залишилося дуже мало, віддають перевагу тимчасовим ін'єкціям.

Як військовослужбовець, я розумію, чому було прийнято рішення, що підтримує контрактників у віці від 18 до 24 років. Але чому ми забуваємо про тих, хто присвятив своє життя службі, жертвуючи своїм часом і здоров'ям? Вони ніколи не були в резерві, не бачили своїх сімей протягом багатьох років, не мали можливості приділити увагу своїм дітям. Чому ми пам'ятаємо і прославляємо лише тих, хто загинув, але ігноруємо живих героїв?

Ми намагаємося затикати дірки, вприскувати нову кров, латати пробитий корабель замість того, щоб будувати міцну систему боєздатних військ. Це ж також про підвищення престижу військової служби, і про виховання. Не все тут вирішують гроші.

Ми бачимо відео, де на Хрещатику зустрічають молодих людей віком від 16 до 25 років, і питають такі банальні речі: де Авдіївка знаходиться або Бахмут, про які всі світові новини кричали. І вони не знають. Ти стільки втратив часу, здоров'я, нервів, стільки побратимів, а людина не те, що не цінує, вона навіть просто не знає. Це боляче бачити.

Які у вас плани на перший день після закінчення війни?

Суть цієї проблеми полягає в тому, що для багатьох людей момент "після" може так і не настати. Тому важливо цінувати кожен момент і жити в теперішньому.

На жаль, війна стала для нас постійною реальністю, і ми повинні навчитися існувати в цих умовах у сьогоденні. Це полегшить наше життя більше, аніж коли ми сидимо, сумуємо і чекаємо, коли ж усе закінчиться, або ж намагаємося заспокоїти себе необґрунтованими надіями.

У цьому контексті Ізраїль може слугувати для нас взірцем. Люди, які не мали власної землі чи держави, завжди зазнавали труднощів протягом свого існування, адже протягом усього свого свідомого життя їх оточували вороги. Вони постійно перебувають у стані війни, проте це не заважає їм жити тут і зараз, не чекаючи на перший день "після".

Українцям варто прийняти, що війна для нас це не тимчасовість. Треба розуміти, що війна - це не лише бойові дії. Війна - це те, що змінює нас як особистостей, змінює наші цінності. Можливо, тому що я це все прийняв, питання про перший день "після війни" мене не дратує. Багато років тому війна стала невід'ємною складовою мого життя, сформувала мене як людину.

Коли закінчиться активна фаза війни, я прийму крайній автомат свого мобілізованого бійця в кімнату для зберігання зброї, випишу йому документи про звільнення з військової служби; люди повернуться додому, до своїх родин, до свого життєвого шляху, обраного ними самими, а не нав'язаного обставинами. Можливо, потім буде можливість трішки відпочити. І все.

Для мене війна триватиме вічно. Принаймні, поки на сході залишиться Росія в її нинішньому вигляді.