Хто такий гетьман Петро Дорошенко: злети та падіння "Сонця Руїни"

1668 рік: Петро Дорошенко без значних зусиль захоплює Лівобережжя, фактично відновлюючи козацьку державу, засновану Богданом Хмельницьким. Через шість років після цих подій, армія, яку він привів, знищує Умань та Ладижин, забираючи всіх мешканців у полон. Ще через два роки Дорошенко передає булаву та вирушає до Москви, де протягом наступних тридцяти років живе як звичайний підданий царя. Фокус аналізує підйоми і падіння одного з найзначніших гетьманів козацької доби.

Гетьмана Петра Дорошенка знали під прізвиськом "Сонце Руїни". Він став одним з ключових постатей національно-демократичного руху в українській історії, особливо серед представників діаспори. Проте чому жителі України відвернулися від гетьмана, вважаючи його ворогом, в результаті чого він змушений був провести останні роки свого життя в Московії, залишаючись вірним слугою царя? Це питання стало темою дослідження, що аналізує підйоми й падіння однієї з найзначніших фігур козацької доби.

На руїнах засяяло сонце.

Правління гетьмана Дорошенка почалося з великими надіями. У період розподілу козацької держави між Правобережною та Лівобережною Україною, йому вдалося не тільки фактично вигнати поляків з західної частини Гетьманщини, але й об'єднати обидва береги Дніпра, відновивши практично ті ж кордони, що існували за часів Богдана Хмельницького. Що ж могло піти не так?

Гетьманом Дорошенко обрали восени 1665 року, а остаточне затвердження відбулося в січні наступного року. Він став на чолі Правобережної частини Української козацької держави. Цей новий ватажок козаків, володіючи ґрунтовною освітою та походженням з родини старшини (його дідусь обіймав посаду гетьмана реєстрових козаків у 1620-х роках), мав добру обізнаність у політичних інтригах того часу.

Він налагодив відносини із нещодавно обраним молодим київським митрополитом Йосипом Тукальським. Підтримка Церкви у той час була важливою запорукою легітимності державної влади.

Популістичний піар також не був чужим для Петра Дорошенка. Гетьман регулярно організовував генеральні козацькі ради, на яких надавав слово рядовим козакам. Таким чином, Петро Дорошенко прагнув зменшити вплив старшини, адже саме козацька еліта часто ставала об'єктом критики з боку простих козаків. Це були своєрідні спроби зіграти роль "доброго царя" в українському контексті. Однак гетьман усвідомлював, що справжня основа влади полягає в силовому апараті, тому він створив лояльне особисте військо з іноземних найманців — сердюків (сердят). Їхня чисельність могла досягати 20 тисяч бійців.

Створивши продуктивні альянси з Кримом, Дорошенко спільно з татарами зміг завдати поразки польським військам, внаслідок чого уклав вигідну угоду з Річчю Посполитою. Таким чином, він заслужив репутацію ефективного керівника та здібного полководця, який також проявляє увагу до потреб простих людей.

Крім того, Дорошенко завершив організацію Торговицького полку, що стало символом колонізації степової території України на південь від Умані. Це стало можливим завдяки встановленню дружніх зв'язків із Кримом, які вдалося налагодити Дорошенку.

В той самий час Лівобережжям управляв Іван Брюховецький - підступний популіст, який запобігав ласці передусім не у власного народу, перед яким лише хизувався обіцянками, а у московського царя. Аби отримати титул боярина та царські дари, він визнав Гетьманщину володіннями Москви. Коли ж цар узаконив отриманий гетьманський дарунок та уклав відповідну угоду з Річчю Посполитою, козаки очікувано повстали проти сваволі іноземних володарів. Брюховецький, відчувши зміну вітру, очолив це повстання, проте такий крок не врятував опального гетьмана і він загинув у вирі цієї народної боротьби. Натомість гетьманом "обох берегів Дніпра" став саме Петро Дорошенко.

У коливаннях між публічним і приватним.

Історики досі дискутують про справжню роль Дорошенка у загибелі Брюховецького. Проте його правління над усією Козацькою державою виявилося недовгим. Вже восени він був змушений протистояти ще одному кандидату на гетьманську булаву - Петру Суховію - на Правобережжі. Керівництво Лівобережжям він передав наказному гетьману Дем'яну Многогрішному, який незабаром ухвалив рішення перейти на бік Москви.

Деякі дослідники висувають іншу версію швидкого відбуття гетьмана на Правобережжя -- романтичну. Петро Дорошенко у молодому віці став вдівцем. Тож, здобувши поважний суспільний статус, одружився вдруге на родичці Богдана Хмельницького Єфросинії Яненко. Щасливого життя в них не склалося - Пріся не кохала гетьмана, при цьому вела досить розгульний спосіб життя, що викликало у Петра полум'яні ревнощі. Тож є версія, що саме чутки про її чергову зраду змусили гетьмана так терміново вирушити до Чигирина.

Незалежно від причин, які спонукали Дорошенка до від'їзду, сутність проблеми полягає не в цьому. Рано чи пізно йому довелося б залишити Лівобережжя. Головною проблемою Гетьманщини була нестача дієвих державних інститутів, що призводило до того, що кожен, хто здобував певний авторитет у війську, миттєво вважав себе єдиним законним гетьманом.

В умовах такого хаосу та війни усіх проти всіх Петро Дорошенко вбачав основним джерелом легітимності визнання іноземним монархом та ієрархами Церкви. Так, як тоді й було заведено у Європі.

Україна від Самбора до Путивля

У березні 1669 року на генеральній раді, що відбулася в Корсуні, гетьман Дорошенко ініціював створення союзу з турецьким султаном. Було ухвалено рішення відправити до Стамбула делегацію з двох старшин — Семена Портянки та Михайла Радкевича. Першого червня вони зустрілися зі султаном Мехмедом IV і від імені Української козацької держави підписали угоду. Ця угода спиралася на попередній договір, укладений Богданом Хмельницьким у 1651 році. Хоча тоді союз не відбувся, через вісімнадцять років гетьман, здавалося б, отримав потужну підтримку для своїх цілей.

Справжнім проривом у переговорах стало отримання благословення від Константинопольського патріарха для митрополита Йосипа Тукальського. Патріарх Мефодій визнав його Київським митрополитом і єдиним керівником православної Церкви на території колишньої Русі, що входила до складу Речі Посполитої. Лише понад три століття потому, у 2018 році, Київський митрополит знову отримав визнання від Константинополя.

Цікаво, що в окремому листі до султана гетьман висловлював занепокоєння щодо долі Константинопольського патріарха, зокрема звертаючи увагу на процес його обрання та гарантії захисту і недоторканності тодішнього патріарха Мефодія. Таким чином, лідер Гетьманщини явно прагнув зайняти позицію захисника православної віри, що було характерно для суверенних монархів.

Найбільш захоплюючим аспектом переговорів, який в підсумку знайшов своє відображення в угоді з Османською імперією, стало юридичне визнання української нації - православних русинів та козаків. Корсунська угода чітко зафіксувала, що на територіях від Самбора та Перемишля на заході до Севська і Путивля на сході мешкає окремий козацький народ. Саме в цих межах, за підтримки султана, планувалося створення Української козацької держави. Через два століття таке визначення території проживання окремої нації буде називатися "етнічними територіями".

Сувора дійсність

Однак реальність виявилася далеко не такою приємною, як це було зазначено в умовах угоди. Султан призначив гетьмана Дорошенка беєм новоутвореного еялета, що фактично означало, що він став генерал-губернатором. Лише через вісім років його наступника, Юрія Хмельницького, султан титулував "князем Сарматії", хоча реальної влади над цими територіями Юрій не мав. Як би все могло змінитися, якби османський правитель, що вважав себе спадкоємцем римських імператорів, не гаяв часу і проявив більше співчуття до Петра Дорошенка. Саме в той період Дорошенко був готовий підняти всю Україну на боротьбу за справжній суверенітет, а не за статус провінції в іноземній імперії.

Натомість Дорошенко наступні два роки провів у міжусобних війнах проти претендентів на булаву та запорожців, які не сприйняли союзу зі своїм одвічним ворогом.

У 1672 році турецька армія здійснила вражаючий похід на територію Речі Посполитої. Об'єднані сили козаків, турків і татар оточили Львів, змусивши польську сторону погодитися на укладення Бучацького мирного договору. Ця угода стала великим розчаруванням для Дорошенка та його прихильників, остаточно відкривши шлях до падіння епохи, відомої як "Сонце Руїни".

В результаті цього процесу турецькі війська оволоділи Подільським воєводством, яке стало еялетом з адміністративним центром у Кам'янці, що отримав нову назву Камінче. Це означало, що Дорошенку залишили під контролем лише ті території, які він міг утримувати без підтримки турків, тоді як усі нові землі були анексовані султаном і приєднані безпосередньо до його імперії.

Під проводом Дорошенка татари вирушили в Східне Поділля та Південну Київщину для захоплення ясиру, що суперечило умовам угоди.

На позитивній ноті можна відзначити, що Річ Посполита юридично визнала українські території. У Бучацькому договорі землі, які перебували під контролем Петра Дорошенка, отримали назву Української держави - Państwo Ukraińskie. Це стало важливою віхою в історії, проте гетьман опинився в самому епіцентрі жорстоких реалій свого часу.

Захід сонця над Руїною

Польський парламент так і не ухвалив Бучацький мир, тоді як на Лівобережжі новопризначений гетьман Іван Самойлович спільно з московським військом готувався до захоплення Правобережжя.

Перший виступ він здійснив у 1674 році. Тоді усі вороги Дорошенка відреклися від своїх претензій на користь Самойловича, якого проголосили "гетьманом обох берегів Дніпра". Козацько-московське військо рушило на Чигирин -- столицю Гетьманщини до "Руїни".

Інтервенти отримали підтримку від жителів Умані та Ладижина. Дорошенка вдалося врятувати лише завдяки турецькому султану, який надіслав війська для допомоги Чигиринському гарнізону. Самойлович змушений був відступити. Тим часом турки оголосили всіх мешканців Умані та Ладижина зрадниками, що призвело до вироку на знищення цих міст, а їхнє населення було відправлено в рабство до Туреччини.

Це завдало смертельного удару по авторитету та амбіціях Дорошенка. Відтепер гетьман, якого ще шість років до того були готові вітати у будь-якій точці України, якому без бою здалося на милість усе Лівобережжя, вважався проклятим турецьким запроданцем і вже не міг ніде себе почуватися у безпеці без татарських та сердюцьких загонів.

Остаточним ударом по його волі стала загибель давнього товариша митрополита Йосипа, який, ймовірно, трагічно загинув від пострілу московської артилерії (згідно з іншою версією, він помер внаслідок хвороби). Дорошенко зважився визнати владу московського царя, а посередником у цій справі виступив кошовий отаман Іван Сірко. Проте Самойлович не мав наміру миритися з наявністю ще одного гетьмана, тому влітку 1676 року він знову вирушив до Чигирина.

Кампанія турків проти поляків виявилася надзвичайно невдалою, оскільки останні змогли перегрупувати свої сили та вирішили виступити проти Османської імперії, прагнучи скасувати умови Бучацького миру. Дорошенка ніхто не зміг врятувати, тому в вересні 1676 року він самостійно переконав захисників своєї столиці скласти зброю, щоб уникнути безглуздого проливання козацької крові, і зрештою здався на поталу переможцю.

Життя після поразки

Цікаво, що московити надиво добре поставилися до свого ворога. Щоправда, Петро Дорошенко ніколи не виступав безпосередньо проти Москви, але надалі в історії відомі приклади, коли цар карав козацьких ватажків і за менше. Доля того ж Самойловича, який у вересні 1676 року радо приймав з рук розбитого Дорошенка булаву через одинадцять років був ув'язнений, його сина -- стратили. І все це за невдалий похід проти Криму.

Дорошенка вивезли до Московії, де він отримав титул воєводи, а згодом йому передали в довічне користування селище Ярополче. До Москви вирушила й його дружина, Пріся, яка, за чутками, зрадила його у 1668 році, після чого життя гетьмана пішло шкереберть. Проте, з огляду на те, що гетьманша подорожувала на чужину з п'ятдесятма возами, завантаженими різноманітним майном, можна припустити, що особисте життя козацького лідера не було таким вже й зруйнованим. Він, прагнучи відновити славу своєї держави, на жаль, перетворив власну батьківщину на справжню руїну.

Після того, як Пріса пішла з життя, п'ятдесят семирічний відставний гетьман уклав шлюб з двадцятирічною московською дворянкою Агафією Єропкіною. Вони стали батьками чотирьох дітей. Разом вони провели чотирнадцять років до його смерті у сімдесят один рік. Могила гетьмана досі розташована неподалік від Москви, а на її місці збудували каплицю.

Перебуваючи в резиденції, що була надана московським урядом, як приватна особа, Дорошенко пережив практично всіх своїх опонентів у боротьбі за гетьманство, а також монархів, які на власний розсуд піддали Україну на поталу.

Життя та керівництво гетьмана Петра Дорошенка є яскравим свідченням того, як швидко може змінитися доля. Всього за кілька років цей молодий і енергійний гетьман, який прагнув об'єднати козацькі землі та перевершити славу самого Богдана Хмельницького, перетворився на ненависного правителя, якого засуджували майже всі мешканці сучасної Центральної України.

Його правління стало яскравим свідченням того, які катастрофічні наслідки можуть виникнути внаслідок помилок лідера країни, навіть якщо його кар'єра на початковому етапі виглядала успішно.

Хоча Петро Дорошенко не був причетний до виникнення "Руїни", він став лідером в період, коли країна вже переживала важкі часи через козацькі внутрішні конфлікти. Чи зміг би хтось інший на його посаді впоратися з ситуацією ефективніше? Це питання залишиться без відповіді.

Життя гетьмана після його зречення є яскравим свідченням того, як важко знайти логіку в історичних подіях та особистих шляхах. Можливо, найяскравіші миті його існування припали саме на час після поразки. Але чи не приховувалися за цим мальовничим образом заможного приватного життя жахливі безсонні ночі, сповнені муками совісті? Ці подробиці, ймовірно, залишаться невідомими назавжди.