Генеральний директор "Динамо": "Для українського футболу це не абстрактна загроза".

Генеральний директор київського "Динамо" Дмитро Бріф висловився про зміни в ліміті на легіонерів.

"Останніми днями топ-темою в українському футболі стала дискусія щодо можливих змін до Регламенту Української Прем'єр-ліги, які стосуються ліміту на легіонерів. Сам факт такої дискусії є абсолютно нормальним. Футбол розвивається, змінюються обставини, виникають нові виклики, тому будь-які правила приречені на те, аби бути предметом професійного обговорення.

Проте дискусії щодо ліміту все більше переходять з площини чисто спортивної до політико-правової. З'являються заяви про те, що існуюча квота на легіонерів, нібито, не відповідає законам Європейського Союзу, і що вона вважається незаконною вже близько двадцяти років, тому український футбол повинен був вже давно відмовитися від неї. У зв'язку з цим вважаю за важливе роз'яснити позицію футбольного клубу "Динамо" Київ.

Ми не плануємо вводити новий ліміт. В першу чергу, хочу спростувати найбільш поширений міф. "Динамо" не виступає за встановлення нових обмежень. Ми не закликаємо до скорочення кількості легіонерів і не маємо нічого проти іноземних гравців. Наша єдина пропозиція - зберегти діючий регламент, який вже багато років успішно функціонує в українському футболі.

На сьогоднішній день клуб може мати на полі до семи легіонерів одночасно. Це означає, що більшість гравців основного складу можуть бути представниками інших країн. Таким чином, всі заяви про закритий чемпіонат або дискримінацію іноземних футболістів не мають підстав.

Саме за цими принципами українські футбольні клуби брали участь у європейських турнірах, здійснювали трансферні угоди, розвивали свої академії та виховували нове покоління гравців, які нині досягають успіху в найсильніших національних лігах. Варто лише згадати про Іллю Забарного, Віталія Миколенка, Андрія Ярмоленка, Віктора Циганкова, Владислава Ваната, Олександра Зінченка, Артема Довбика, Анатолія Трубіна, Михайла Мудрика, Георгія Судакова та багатьох інших.

Усі вони сформувалися в середовищі, де українські клуби активно підтримували своїх вихованців. Це викликає логічне запитання: якщо ця система протягом багатьох років демонструвала успіх, сприяючи розвитку футболістів світового рівня та забезпечуючи клубам значні прибутки від трансферів, що ж саме перестало функціонувати в наш час?

Чому саме тепер не слід вносити зміни до правил. На мою думку, тепер є найменше причин для перегляду футбольного законодавства. Повномасштабна війна створила для українського футболу унікальні обставини. Тисячі дітей змушені були покинути країну. FIFA справедливо дозволила їм продовжувати свій футбольний розвиток у клубах інших країн. Проте це також стало серйозним викликом. Чимало найобдарованіших українських дітей зараз виступають за академії європейських клубів. Деякі з них вже декілька років живуть за межами України. З часом багато з них можуть отримати громадянство інших країн і, ймовірно, перестануть представляти українську збірну.

Для українського футболу це не просто теоретична загроза, а гірка дійсність. У "Динамо", як і в багатьох інших командах, це стало очевидним ще в 2022 році. Значна кількість наших молодих талантів була евакуйована за кордон. Частину вдалося повернути, але деякі залишилися за межами країни. Схожа ситуація спостерігалася і в інших українських клубах. Тому сьогодні українському футболу необхідно докласти всіх зусиль, аби талановиті діти бачили своє майбутнє саме в Україні. Вони повинні розуміти, що повернувшись додому, отримають можливість реалізувати свої мрії в УПЛ.

Ця ситуація ілюструє одну з основних функцій чинного ліміту. Він не забезпечує автоматичне потрапляння українського футболіста до стартового складу команди. Конкуренція залишається в силі. Ліміт лише спонукає клуби активно розвивати свої академії та відкривати можливості для вихованців.

Нам часто наголошують: "Не бійтесь конкуренції". Але справжня проблема полягає в іншому. Конкуренція є важливим елементом для будь-якого професійного спортсмена. Але в цьому випадку існує нюанс: легіонерів можна залучити з будь-якої точки світу, тоді як для формування гравця національної збірної України це зробити неможливо. Його потрібно виростити. І саме українські клуби несуть відповідальність за цей процес.

Чи справді чинний ліміт суперечить європейському праву? Останнім часом складається враження, що існує одне судове рішення, яке вже давно поставило крапку в цій дискусії. Насправді це не так.

По-перше, варто зрозуміти, що саме регулює чинний ліміт. Він не забороняє клубам укладати трудові договори з іноземними футболістами, не обмежує їхню реєстрацію та не позбавляє права виступати за клуб. Він лише визначає максимальну кількість легіонерів, які можуть одночасно перебувати на полі під час матчу. Причому це обмеження є доволі помірним -- сім із одинадцяти футболістів можуть бути іноземцями.

По-друге, у публічних обговореннях часто згадують лише рішення Суду Європейського Союзу у справі росіянина Симутенкова. Однак робити з цього однозначний висновок про автоматичну незаконність будь-яких норм, що стосуються складу команди, є неправильним.

Європейське спортивне право давно виходить із того, що правила у спорті повинні оцінюватися комплексно -- з урахуванням їхньої мети, пропорційності та специфіки виду спорту. Саме тому твердження про нібито "очевидну незаконність" чинного українського ліміту є значним спрощенням складного юридичного питання.

Крім того, така аргументація не враховує й загального нормативного контексту функціонування міжнародного футболу. Позиція окремих клубів ґрунтується на вибірковому застосуванні окремих елементів права Європейського Союзу без урахування загального нормативного контексту функціонування міжнародного футболу.

Регламент ФІФА, що стосується статусу та трансферу футболістів (RSTP), визнає наявність особливого правового режиму для країн-членів Європейського Союзу та Європейської економічної зони, який сформувався під впливом законодавства ЄС та практики Суду Європейського Союзу. З цієї причини деякі його положення містять специфічні правила або виключення, які застосовуються виключно "на території ЄС/ЄЕЗ".

Найбільш показовим прикладом є стаття 19 RSTP щодо міжнародних трансферів неповнолітніх футболістів. Загальне правило ФІФА забороняє міжнародні трансфери неповнолітніх, однак для клубів держав ЄС та ЄЕЗ встановлено спеціальний виняток, який дозволяє переходи футболістів віком від 16 до 18 років між такими країнами за умови дотримання визначених гарантій. Цей виняток запроваджений саме з урахуванням вимог права Європейського Союзу щодо свободи пересування працівників і не поширюється на Україну.

Це не єдиний випадок. У різних пунктах RSTP ФІФА також зустрічається формулювання "на території ЄС/ЄЕЗ", що підтверджує наявність особливого правового режиму для клубів з країн-членів Європейського Союзу та Європейської економічної зони.

Отже, ФІФА виходить із припущення, що законодавство Європейського Союзу формує особливий режим регулювання у сфері футбольних правовідносин, який не є універсальним і не застосовується автоматично до всіх національних асоціацій. Клуби України не мають доступу до повного спектра спеціальних прав, винятків і механізмів, які RSTP пропонує для клубів з країн ЄС та ЄЕЗ, зокрема в рамках виконання вимог законодавства Європейського Союзу.

За таких обставин юридично необґрунтованим є вибіркове застосування до України лише окремих положень права Європейського Союзу або окремих рішень Суду ЄС без одночасного застосування всього спеціального правового режиму, який право ЄС та регламенти ФІФА встановлюють для держав-членів ЄС та ЄЕЗ. Такий підхід суперечив би принципу системного тлумачення права та створював би очевидну асиметрію: українські клуби були б зобов'язані дотримуватися окремих обмежень, характерних для права ЄС, але водночас були б позбавлені тих прав і винятків, які це ж право та регламенти ФІФА надають клубам держав-членів Європейського Союзу.

Більш того, навіть після справи Симутенкова професійний футбол у країнах Європейського Союзу продовжує дотримуватись певного регулювання складу команд. Наприклад, в Іспанії досі діють обмеження для футболістів, які не є громадянами країн ЄС або ЄЕЗ. Це інша система, але сам факт її наявності свідчить про те, що європейське право не виключає можливості створення спортивних норм, якщо вони мають законну мету.

Є ще одна обставина, про яку майже не говорять. Регламент FIFA щодо статусу і трансферу футболістів сам передбачає особливий правовий режим для держав-членів Європейського Союзу та Європейської економічної зони. Це добре видно, наприклад, у правилах щодо міжнародних трансферів неповнолітніх футболістів, де для клубів ЄС та ЄЕЗ існують спеціальні винятки, які не застосовуються до України.

Отже, навіть FIFA підтверджує: країни Європейського Союзу мають свій унікальний правовий режим, який не може бути просто перенесений на інші держави. Тому неможливо вибірково використовувати лише окремі аспекти законодавства Європейського Союзу, нехтуючи при цьому загальною системою спортивного регулювання та специфікою статусу України.

Я поважаю право кожного клубу мати власну юридичну позицію. Але не можна подавати її як беззаперечний факт. Якби питання було настільки очевидним, як це сьогодні іноді намагаються представити, виникає закономірне запитання: чому впродовж багатьох років, поки за цими правилами проводилися чемпіонати України, здійснювалися трансфери та комплектувалися склади команд, ніхто не ставив питання про їхню нібито очевидну незаконність?

Це не стосується лише легіонерів. Це питання про перспективи українського футболу. Сьогодні ми не обговорюємо, чи можуть на полі грати сім чи вісім іноземців. Ми дискутуємо про те, яку модель розвитку українського футболу ми уявляємо на найближче десятиліття.

Чи варто українським футбольним клубам продовжувати вкладати кошти у розвиток власних академій? Чи повинні молоді хлопці з України мати можливість чітко бачити свій шлях до професійного футболу? Чи не стане український футбол ще більш вразливим, якщо ми послабимо один із небагатьох механізмів, що сприяють зростанню довіри до наших вихованців, особливо в умовах, коли війна вже забрала багато представників молодого покоління?

Для "Динамо" відповідь є очевидною. Ми завжди відкриті для якісних іноземних гравців. Історія нашого клубу налічує безліч видатних легіонерів, які допомагали досягати перемог в Україні та гідно представляли нашу країну на європейській арені. Тому ця дискусія ніколи не зводилася до питання "за" чи "проти" легіонерів. Вона стосується балансу, відповідальності та майбутнього українського футболу.

Ми не вводимо нових обмежень. Ми не виступаємо проти легіонерів у футболі. Ми лише переконані, що правило, яке тривалий час підтримувало розвиток українських спортсменів, сприяло інвестиціям клубів у власні академії та не заважало їхній конкурентоспроможності на міжнародному рівні, не повинно змінюватися без серйозних підстав.

Особливо в даний час, коли український футбол проходить через найважчі випробування в своїй сучасній історії. І коли кожне ухвалене рішення потрібно аналізувати не лише в контексті найближчого сезону, а й з урахуванням майбутнього українського футболу через десять років. На нашу думку, саме про це сьогодні й має йти мова в цій дискусії.