Ця війна не матиме завершення. Це оповідь про президента, який не покинув батьківщину, не здобув тріумфу, знищив супротивників, але зумів зберегти країну.

#Політика

За 75 років після початку Корейської війни світ нарешті дізнався ім'я того, хто всіх переміг і всіх помирив. Як легко здогадатися, це Дональд Трамп.

До восьми зупинених ним конфліктів, очевидно, приєдналася дев'ята після того, як 29 жовтня 2025 року президент Південної Кореї вручив Трампу золоту корону та високий орден за внесок у встановлення миру на Корейському півострові.

А наступного дня вперше за шість років Трамп потиснув руку лідеру Китаю Сі Цзіньпіну. Найцікавіше в цій новині - місце зустрічі: південнокорейський Пусан. В 1950-му це місто стало тимчасовою столицею країни після того, як армія Кім Ір Сена разом із сотнями тисяч китайських "добровольців" окупувала більшу частину території Південної Кореї, а американські вояки під прапором сил ООН тримали Пусанський периметр.

Втім, Корейська війна увійшла в історію не лише як приклад миротворчих зусиль Трампа.

Це була війна, яка де-юре триває дотепер, оскільки Південна Корея не підписала в 1953-му угоду про перемир'я, хоча змушена була виконувати його умови.

Цей випадок став особливим моментом в історії ООН, коли організація, яка зазвичай виявляє занепокоєння, демонструвала рішучість і відповіла на агресію не через резолюції, а за допомогою сили.

Врешті-решт, це була конфліктна ситуація, яка через п'ять років після завершення Другої світової могла запустити процеси, що призвели б до Третьої світової війни.

На фоні жорстокого режиму Північної Кореї, Сеул сьогодні виглядає як символ демократії в Азії та приклад, гідний наслідування. Однак у цій спрощеній картині світу є безліч нюансів — принаймні, якщо говорити про його "світлу" сторону.

Наприклад, слід відзначити, що спосіб управління першого президента Південної Кореї Лі Син Мана нагадував тактики, які використовував лідер КНДР Кім Ір Сен.

Що американці на початку 1950-х склали план повалення "свого сучого сина" в Сеулі, який вирішив грати власну партію в цій грі.

Що до економічного дива Південну Корею десятиліттями вели генерали, які прийшли до влади в результаті переворотів.

Продовжуємо нашу серію про "сучих дітей" Америки, до яких колись належали президенти Афганістану Ашраф Гані, лідери Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєм і Нгуєн Ван Тхієу, а також іранський шах Мохаммед Реза Пехлеві.

Розповідаємо історію злету і падіння першого президента Південної Кореї.

У 1945 році, після капітуляції Японії, яка контролювала Корейський півострів протягом 35 років, союзники, що перемогли, розподіляють зони впливу. В серпні 1948 року в американській окупаційній зоні виникає Республіка Корея, а наступного місяця на території радянської зони формується Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР). На півночі до влади приходить "відомий партизанський лідер, товариш Кім Ір Сен", тоді як на півдні править антикомуніст Лі Син Ман. Обидва вважають себе єдиними законними керівниками на півострові. Під егідою Москви та Пекіна, 25 червня 1950 року, війська Кім Ір Сена розпочинають вторгнення до Південної Кореї. До вересня північнокорейські сили захоплюють практично всю територію південної частини. Завдяки бойкоту СРСР, Радбез ООН не стикається з вето і вирішує надіслати допомогу "півдню", більшість військ якої складають американські солдати. В період з вересня по жовтень вони звільняють всю окуповану Південну Корею і захоплюють значну частину території КНДР. На допомогу Кім Ір Сену приходить комуністичний Китай, і в грудні 1950 року війна знову повертається на південь. Протягом року фронт стабілізується на 38-й паралелі, і жодна зі сторін не може контролювати весь півострів. У 1953 році помирає Сталін, який підтримував конфлікт, а новий президент США Ейзенхауер замінює Трумена. Війна вже втомила і Китай, і з'являються шанси на мирну угоду або, принаймні, на тривале перемир'я. Однак Лі Син Ман відмовляється від миру, якщо це означає відмову від його мрії об'єднати "дві Кореї" під своїм керівництвом.

20 липня 1965 року у виданні The New York Times було опубліковано обширний некролог, що налічував майже три тисячі слів. У ньому повідомлялося про смерть 90-річного Лі Син Мана, першого президента Південної Кореї, який помер після інсульту. П'ять років тому, після студентських протестів, що виникли через фальсифікації на виборах, він виїхав з Сеула до Гаваїв разом зі своєю дружиною Франческою, чотирма валізами та двома сумками. Доктор Лі залишався переконаним до останнього, що став жертвою підступної змови, в яку були залучені комуністи, опозиційні сили та американський Держдепартамент.

Лі Син Ман сподівався повернутися додому за свого життя, але зрештою його останки були доставлені в труні для поховання на Національному кладовищі в Сеулі.

Це був вже другий його прихід з вигнання в США. Перше повернення сталося два десятиліття тому. 20 жовтня 1945 року на площі в Сеулі була встановлена величезна ширма з ебенового дерева, прикрашена перламутровими вставками. Коли настав час, ширму відсунули, і перед зібраним натовпом з'явився худорлявий доктор Лі Син Ман, який з'явився в образі месії.

Лі був ідеальним кандидатом на пост батька-засновника нової Кореї. Він втілював образ вождя, який відстоював національні інтереси, був переконаним націоналістом і рішучим противником комунізму, не заплямувавши своєї репутації співпрацею з японцями під час окупації. До того ж, він мав досвід лідера студентського руху, але на батьківщині його засудили до довічного ув'язнення.

Після амністії в 1904 році Лі Син Ман переїхав до Сполучених Штатів, де провів наступні 35 років. Він отримав ступінь бакалавра в Університеті Джорджа Вашингтона, магістерський ступінь - в Гарварді, а потім здобув докторський ступінь з міжнародного права в Принстоні. Лі став президентом тимчасового уряду Кореї в еміграції та одним із засновників партизанського руху проти японської окупації.

У Державному департаменті деякі вважали його непередбачуваним авантюристом з комплексом величі. Лихі мови стверджували, що успіхи Лі могли бути пов'язані з корупційними схемами.

Історик Макс Гастінгс, автор праці "Корейська війна", вказує на те, що Престон Гудфеллоу, заступник директора Управління стратегічних служб під час Другої світової війни, підтримував Лі Син Мана в обмін на можливість отримання торгових переваг у Кореї після його приходу до влади. Незважаючи на це, американські військові проявляли бажання бачити саме його на чолі корейського цивільного уряду.

Три роки після повернення Лі Син Мана, у південнокорейському регіоні відбулися вибори. Він здобув 180 голосів з 200 членів Конституційної асамблеї, ставши першим президентом новоствореної Республіки Корея.

14 серпня 1948 року, в день триріччя перемоги над Японією, під звуки величного дзвону, що лунав над Капітолієм у Сеулі, урочисто спустили американський прапор і підняли корейський. Генерал Макартур, перший головнокомандувач союзних окупаційних сил в Японії, виголосив емоційну промову, в якій зазначив: "Ваша країна розділена штучним бар'єром. Цей бар'єр необхідно зруйнувати".

Американці планували, що самі корейці повинні були знищити бар'єри, зведені союзниками. Тривала трирічна окупація Кореї вже неабияк обтяжила бюджет платників податків у США.

Перед початком 1949 року війська СРСР та США покидають свої окупаційні зони на півострові.

Лі Син Ман просить американців затриматися або принаймні дати зброю, здатну стримати комуністів із Півночі в разі військової агресії Кім Ір Сена. Але на всі прохання отримує відповідь "ні" - йому відмовляють у бронетехніці, протитанковому озброєнні, важкій артилерії калібром понад 105 міліметрів.

Через багато років генерал Марк Кларк, який очолював сили ООН у Кореї, у своїх спогадах відзначить: "Одного разу ми можемо зрозуміти, що Лі мав рацію, коли прагнув затримати нас у Кореї та боротися до остаточної перемоги. Проте для реалізації цієї мети нам довелося б розширити конфлікт за межі Кореї, що виявилося непідйомним завданням для мого уряду та його союзників з ООН".

Обмежений у своїх можливостях ефективно підготувати армію до неминучого вторгнення з півночі, Лі Син Ман, обіймаючи посаду президента, зосередив усю свою енергію на ліквідації політичних супротивників. Звісно, всіх, хто виступав проти нього, він автоматично зараховував до комуністів.

"Кожен міністр, який хоч трохи виявляв ознаки незалежності, піддавався звільненню. Президент систематично зосереджував під своїм контролем поліцію та військові формування. Кожна акція протесту з боку лівих ставала приводом для нових репресій з боку урядових структур. Від вересня 1948 до квітня 1949 року в Південній Кореї правоохоронці затримали 89 710 осіб, з яких лише 28 404 були звільнені без висунення обвинувачень", - зазначає історик Гастінгс.

Тиск влади породжував поляризацію суспільства і спротив. Стрімко втрачав популярність і сам Лі Син Ман. На виборах до Національних зборів у травні 1950 року праві разом отримали не більше ніж чверть голосів.

Лі Син Ман отримав порятунок від політичного краху завдяки своєму головному супротивнику - Кім Ір Сену.

Відзначаючи події через багато років, екс-старший офіцер з Південної Кореї зауважив: "Якщо Кім дійсно прагнув заволодіти Південним Кореєю, то найрозумнішим кроком для нього було б утриматися від будь-яких дій. Найсерйознішою його помилкою стало те, що він вирішив атакувати нас."

Офіцер вказував на те, що до 1950 року режим Лі Син Мана вже був охоплений внутрішніми політичними суперечностями. Ще кілька років прихованої підривної діяльності, і він міг би цілком розвалитися зсередини. Однак, поспішивши з вторгненням, Кім надав Лі те, що президент Південної Кореї ніколи не зміг би забезпечити самостійно: праве діло та символ моральної легітимності, - підсумовує Макс Гастінгс.

Війна підвищила бойовий дух південнокорейських громадян, але не знищила корупційні схеми, які намагалася утримати влада. Яскравим прикладом цього є Корпус національної оборони (КНО), заснований урядом у грудні 1950 року. Тисячі його солдатів страждали від холоду та голоду в казармах, тоді як мільйони доларів, призначені для їхнього обмундирування та харчування, були привласнені командувачем КНО. Він був розстріляний разом із п'ятьма іншими офіцерами в серпні 1951 року.

Звичайно, факти корупції не могли залишитися непоміченими для Західних країн, допомога яких стала єдиною можливістю для Республіки Корея утримати позиції на фронті. Лише через три тижні після початку конфлікту, в середині липня 1950 року, тимчасовий повірений Великобританії в Кореї Генрі Соубрідж повідомив Міністерству закордонних справ:

Виникає відчуття, що ця війна має на меті, серед іншого, захистити Корею для Лі Син Мана та його прихильників. Можливо, я не правий, але мені здається, що в цій кризовій ситуації частково винні незрілість, нестача професіоналізму та, можливо, корупція чинного режиму.

Кульмінація конфлікту на "внутрішньому фронті" Південної Кореї припала на літо 1952 року. Всупереч війні, у серпні в країні планували провести вибори президента.

Опівночі 4-го липня депутатів зігнали до зали Національних зборів, поставили варту і не випускали, поки вони не ухвалили поправку до Конституції, що дозволяла обирати президента прямим всенародним голосуванням, а не голосами виборників з-поміж членів Конституційної асамблеї.

За словами Лі Син Мана, це стало б можливістю для нього зміцнити свою підтримку серед виборців. Його стратегія виявилася вдалою — за нього віддали свої голоси майже 75% людей, які голосували.

Перемога на виборах остаточно розв'язала руки президенту. Війна стала для нього індульгенцією на розправу з опозицією і жорстокість по відношенню до власних громадян, підозрюваних у сприянні ворогу.

Сполучені Штати були готові терпляче спостерігати за капризами "молодої демократії". Але це тривало лише до того моменту, коли політика доктора Лі та можливість громадянського конфлікту в Південній Кореї почали ставити під загрозу військові зусилля американців, які діяли під егідою сил ООН.

Під час інтенсивних переговорів щодо формування майбутнього миру, в яких брали участь делегації США, Китаю та КНДР, Лі Син Ман висловив свою позицію, підкресливши, що будь-які поступки супротивнику є неприпустимими. Ця заява стала серйозним викликом для американських переговорників.

Літнім сезоном 1952 року, в умовах політичної напруги в Сеулі, у засекречених американських документах уперше фіксується план "Everready".

Неписані норми використання "своїх проблемних дітей" стверджують: як тільки "проблемний син" перестає бути "своїм", слід терміново створити стратегію для його заміни на наступного, більш піддатливого.

Так сталося під час військового перевороту проти президента Південного В'єтнаму Нго Дінь Дьєма, про який американські спецслужби були в курсі, але вирішили не втручатися. Подібна ситуація спостерігалася і з останнім шахом Ірану Резою Пехлеві, а також з прем'єр-міністром цієї країни Мосаддіком. Те ж саме могло статися і з Лі Син Маном.

"Лі Син Ман (УП) прагне домовитися про умови безпеки, добитися більшої фінансової підтримки та створити у своїх співгромадян уявлення про те, що він має вплив на мирні переговори," - повідомив командувач Об'єднаними силами ООН і США генерал Марк Кларк у телеграмі до Вашингтона.

29 травня 1953 року у стінах Пентагону відбулася зустріч високопосадовців Об'єднаного комітету начальників штабів, на якій вони розглядали стратегію дій у випадку, якщо президент Південної Кореї вдасться до крайнощів.

На момент подій на Корейському півострові існувала безвихідь: об'єднання країни в межах, визначених у 1945 році, шляхом військових дій було неможливим без ризику перетворення локального конфлікту на Третю світову війну. Крім того, новообраний президент США Ейзенхауер, що зайняв свою посаду наприкінці 1952 року, обіцяв "швидке, але гідне завершення Корейської війни".

Лі Син Ман попередив Сполучені Штати, що у випадку, якщо союзники зроблять поступки агресору, він відмовиться від переговорів про перемир'я, відкличе свої війська з-під контролю сил ООН і буде вести боротьбу самостійно.

Його вимоги можна звести до чотирьох ключових аспектів. Усі вони так чи інакше стосувалися забезпечення безпеки Південної Кореї: підписання договору про взаємну оборону зі США, надання військової та економічної підтримки Сеулу, присутність американських військових у країні під своїм прапором, а також одночасне виведення військ ООН і китайських "добровольців" з території півострова.

Після тривалої сесії креативного мислення в Пентагоні її учасники дійшли до рішення представити президенту Ейзенхауеру кілька основних варіантів дій. Перший з них полягав у тому, щоб укласти угоду про безпеку з Лі Син Маном, отримавши з його боку обіцянки щодо співпраці з силами ООН до їхнього виведення з корейського півострова. Другий варіант передбачав затримання доктора Лі, арешт політичних та військових лідерів, які підтримують його, і передачу влади військовому уряду під контролем ООН.

Позиція генерала Джозефа Коллінза, начальника штабу Армії США, була чіткою: "Я б затримав його, адже це вкрай важливо для забезпечення безпеки наших солдатів".

Врешті-решт, Ейзенхауер, стоячи перед вибором між покаранням і винагородою, вирішив обрати другий варіант: укласти угоду про безпеку з Лі Син Маном, щоб контролювати його дії.

Однак президент Кореї був налаштований рішуче й готовий боротися до останнього, щоб покласти край ненависному для нього перемир'ю. Цього разу головною перешкодою стало питання, що стосується військових полонених.

Представники Китаю та КНДР наполягали на формулі обміну "всі на всіх", зокрема й десятки тисяч китайців і північних корейців, які здалися в полон добровільно і не хотіли повертатися на батьківщину. В кращому разі їх чекали там роки "виправних" таборів, як це було з колишніми радянськими військовополоненими, яких західні союзники видали Сталіну після війни.

Лі Син Ман рішуче відкидав ідею такого обміну. Причина полягала не стільки в його гуманності, скільки в прагненні вигідно "продати" світові свою моральну перемогу над комуністами. Адже що може бути більш переконливим, ніж тисячі людей, які не бажають повертатися до "комуністичного раю"?

Після тривалих пошуків оптимального рішення, коли переговорники майже досягли компромісу, Лі Син Ман вирішив вжити заходів, щоб випередити події.

Вночі 18 червня 1953 року ворота величезних таборів для військовополонених відчинилися і звідти вилилася юрба полонених північнокорейців. 25 000 осіб тоді опинилися на волі. Сеульське радіо попередило втікачів, щоб вони остерігалися американських солдатів, які намагатимуться їх перехопити.

"Якби я заздалегідь поділився з вами своєю задумкою щодо їхнього звільнення, це могло б викликати у вас лише непорозуміння. Більше того, весь план міг би бути суттєво зірваний... Я вирішив взяти на себе цю відповідальність і дав команду корейській військовій поліції негайно звільнити їх. Якщо внаслідок цього виникнуть якісь складнощі, будь ласка, дайте мені знати, і я із задоволенням вирішу це питання, як і всі інші, у дружній манері," - з іронічним підтекстом заявив Лі Син Ман генералу Кларку вранці 18 червня.

Мирні переговори перебували на грані провалу. Проте Лі Син Ман не мав змоги їх зупинити — цей процес вже набрав швидкість.

У ніч на 27 липня 1953 року в населеному пункті Пханмунджом, під дощем, майстри з деревини в спішному порядку завершували зведення будівлі, де вранці планувалося підписання угоди про перемир'я між представниками Китаю, Північної Кореї та американськими делегатами від ООН.

"Історичний документ підписано в придорожньому залі, який комуністи збудували спеціально для цієї нагоди. Церемонія, де були присутні представники шістнадцяти країн-членів Організації Об'єднаних Націй, тривала рівно одинадцять хвилин. Потім делегації пішли з місця зустрічі без жодного слова чи рукостискання між собою.

За тонкими дерев'яними стінами чувся гуркіт артилерійського вогню - похмуре нагадування про те, що навіть під час підписання перемир'я на сусідніх пагорбах все ще гинули люди", - писала про цю подію в своєму звіті The New York Times.

Таким чином, виник незвичайний документ, у якому відсутні підписи представників держави, що постраждала від агресії сусідньої країни і вела боротьбу за своє існування. Лі Син Ман відмовився підписати угоду, проте пообіцяв не заважати її укладенню та "на певний час" дотримуватися режиму перемир'я.

Чи можливо говорити про Південну Корею без її участі? Ми будемо підтримувати вас стільки, скільки знадобиться? Ні, про це ще не знали. За 70 років до українських подій все було значно ясніше — принаймні, обходилися без гучних заяв і обіцянок, які ніхто не планував виконувати.

Of course! Please provide the text you would like me to make unique.

Можна нескінченно спостерігати за трьома речами: як тече вода, як горить вогонь і як західні інтелектуали намагаються дійти згоди щодо того, який сценарій закінчення війни найкращий для України - фінський чи корейський.

"Я вже певний час стверджую, що конфлікт в Україні нагадує Корейську війну епохи Другої холодної війни, і, вірогідно, матиме схожий фінал," - підкреслює історик Ніл Фергюсон.

Розглядаючи Корейський півострів, слід зазначити, що ситуація тут є лише перемир'ям, а не справжнім миром. Технічно, країни досі у стані війни. Проте великомасштабні бойові дії більше не відбуваються. На іншій стороні демілітаризованої зони, під захистом США, без укладеного мирного договору, було створено одне з найуспішніших суспільств у світі...

Такий результат для України можна було б вважати справжнім дивом. Це стало б неоціненним подарунком. І це зовсім не означало б, що Україна визнала б втрату своїх територій. Наприклад, Південна Корея не визнає постійного розділу Корейського півострова. Навпаки. "[Ось] як Україна може досягти миру", - висловлює цю ж думку професор Принстонського університету Стівен Коткін.

На цьому місці може бути багато слів про те, що на відміну від Кореї, яка після Другої світової розділилася на комуністичну Північ і прозахідний Південь, Україна і Росія - не дві частини однієї країни, яким треба здолати ворожнечу і нарешті об'єднатися. Тому будь-які порівняння тут недоречні за замовчуванням.

Проте західні мислителі не лише ігнорують цей аспект.