Булгаков та його спільники

В осінній період 2024 року деякі з нас зосередили свою увагу на важливих президентських виборах у США. Для інших ключовою темою виявилися свіжі терористичні атаки противника на наші міста. А хтось не міг знайти спокою через недемонтажований пам'ятник Булгакову в Києві, порушуючи питання про роль цього суперечливого письменника в сучасній Україні.

Претензії патріотичної спільноти до відомого киянина добре відомі і часто мають під собою обґрунтування. Однак навіть у найбільш суперечливому творі "Біла гвардія" можна знайти цитату, яка могла б знайти підтримку у багатьох сучасних декомунізаторів та деколонізаторів. Вона звучить надто актуально та резонує з сьогоднішніми реаліями: "Якщо тобі скажуть, що союзники спішать до нас на допомогу - не вір. Союзники - це лише неприємності".

Як не парадоксально, але ображені почуття білогвардійця 1918-1920 років зрозумілі й навіть близькі сучасному борцю за свободу та незалежність України.

Союзники також зазнають значної недовіри з боку українців. Після тисячі днів масштабного конфлікту їхній образ у суспільстві зазнав серйозних пошкоджень, які важко виправити. Скептицизм, розчарування та образа, а також різноманітні претензії до країн Європи та США практично витіснили щиру вдячність, що переважала в 2022 році.

Сьогодні в Україні стало модно критикувати президента Байдена, вживаючи термін "кульгаву качку", звинувачуючи його в лицемірстві, слабкості та політичній безпорадності. Навіть нещодавно наданий дозвіл на використання далекобійних ракетних атак по Росії не зміг значно заспокоїти незадоволених вітчизняних аналітиків.

Розгром демократів на виборах у листопаді багато наших співгромадян зустріли, зловтішаючись: як справедливу розплату за нерішучість і непослідовність Білого дому в українському питанні. А перемога непередбачуваного популіста Дональда Трампа часто сприймається як "краще жахливий кінець, аніж жах без кінця-краю".

Нерішучість і непослідовність дедалі частіше стають предметом обговорення щодо європейських союзників України. Нещодавно президент Зеленський відкрито висловив своє незадоволення канцлеру Олафу Шольцу за його телефонну розмову з Путіним. Тим часом, звичайні користувачі українських соціальних мереж вже давно не цураються різких висловлювань на адресу європейського політичного істеблішменту.

Навіть найближча сусідка Польща, яка всього два роки тому сприймалася як справжній союзник, встигла розчарувати українців. Ситуація дійшла до того, що польський міністр оборони та віцепрем'єр Владислав Косиняк-Камиш звинуватив українців у невдячності та "короткочасній пам'яті", реагуючи на зауваження щодо того, що його країна не робить достатньо для підтримки України в її боротьбі.

Але, можливо, польський міністр має рацію? Можливо, ми й справді не цінуємо західну підтримку? Можливо, сучасні українці скочуються до вульгарного булгаківського "союзники - наволоч" без реальних на те підстав?

Після 24.02.2022 наша країна критично залежить від допомоги з-за кордону: як військово-технічної, так і фінансової. По суті, Європа та США стали для нас "великим тилом", чия роль важливіша за роль "малого", власне українського тилу.

Якщу Україну досі не розчавила Росія з її великими ресурсами, то це є заслугою союзників. Якщо наші військові мають сучасне озброєння, щоб стримувати російську агресію, то це заслуга союзників. І якщо на третій рік повномасштабної війни долар коштує 41 гривню, а не 4100 гривень, то це теж заслуга наших союзників.

Проте визнання безцінного внеску західних країн у захист України не робить їх недоторканними, позбавленими критики. І, принаймні, одна з українських претензій до Європи та Сполучених Штатів є абсолютно виправданою та справедливою.

Наші партнери свідомо відмовилися від ідеї швидкої військової поразки Росії, яка у другій половині 2022 року здавалася цілком ймовірною.

На той час Кремль був значно вразливіший, ніж сьогодні. Російський диктатор уплутався у військову авантюру, не уявляючи її реальних масштабів. Спроба бліцкригу в Україні провалилася. Адаптація РФ до великої війни лише починалася. З масовою мобілізацією російська влада запізнилася. Сумно відома "лінія Суровікіна" ще не була збудована. Пригожин був ще живий і створював власну державу в державі. Глухе невдоволення війною не було рідкістю серед російських еліт.

У той час Україна перебувала в оптимальному моральному стані. Збройні сили України не відчували дефіциту добровольців, а високий рівень мотивації українських бійців дозволяв їм уникнути фізичного та емоційного виснаження під час зіткнень з ворогом. У поєднанні з економічними і військово-технічними ресурсами Західних країн, це створювало реальну можливість завдати потужного удару по режиму Путіна.

Проте на Заході переважила думка, що не варто загоняти Путіна в безвихідь. Це може призвести до серйозних загроз ядерної ескалації та глобальної катастрофи. Тому більш доцільним вважається повільне і обережне ослаблення військових потужностей Росії, подібно до того, як жабу можна зварити, не помічаючи процесу, якщо підігрівати воду поступово.

Проблема в тому, що українці мали варитися разом із Путіним, пожинаючи плоди кровопролитної війни на виснаження.

Стратегія, яку західні партнери вважали найбільш безпечною для себе, насправді виявилася надзвичайно болісною для нашої держави. І навіть з усіма бажаннями цього не можна заперечити.

Втім, річ не лише в тому, що жорстка критика союзників в Україні частково виправдана. Найважливіше те, що сьогодні вона об'єктивно затребувана. Коли бажане дуже сильно розходиться з дійсним; коли на фронті складається важка ситуація; коли в тилу наростає втома від затяжної війни; країні та суспільству потрібні винні. І переведення стрілок на наших союзників виглядає менш шкідливою опцією, ніж пошук винних усередині України.

Звинувачувати у вітчизняних невдачах українське керівництво - означає мимоволі підігрувати російським пропагандистам і створювати передумови для внутрішньої дестабілізації. Дестабілізації, яка в розпал жорстокої війни може виявитися фатальною для України.

Звинувачення військового керівництва у внутрішніх невдачах є спробою підриву авторитету Збройних сил, які здобули високу довіру українського населення після 24 лютого 2022 року. Це також може поставити під ризик стабільність управління армією, що є абсолютно недопустимим в умовах активної війни.

Звинувачувати у вітчизняних невдачах недостатньо самовіддане населення - означає вбивати клин між фронтовиками та тиловими обивателями, між українцями у пікселі та українцями у цивільному. У розпал жорстокої війни цей розкол знову ж таки не приведе ні до чого доброго.

Отже, традиційна розповідь про "союзників - негідників" стає, мабуть, єдиною альтернативою, яка не ставить під загрозу єдність українського суспільства в цей важкий час війни з Росією. Практично всі охоче критикують партнерів.

А якщо реальний результат воєнних дій розійдеться з очікуваннями українців, то колективна образа на союзників стане єдиною альтернативою руйнівним внутрішнім розбіркам у період відновлення країни.

Складно передбачити, чи буде в майбутній Україні вшановано пам'ять письменника Булгакова та його неоднозначні літературні здобутки. Проте, думка про те, що "союзники — це просто сміття", навряд чи зникне з нашого суспільства. І, ймовірно, цей критичний дискурс матиме значний вплив на політичне життя України після війни.